Чоловік провів усю ніч у коханки. Під ранок він тихо повернувся додому, прокрався до спальні — і схопився за серце….

За вікном уже лунали перші феєрверки.

— За маму, — тихо сказала Настя, дивлячись у келих. — Вона б здивувалася, побачивши мене тут. Але, думаю, була б рада.

— Звісно, була б, — Олена накрила її руку своєю. — Вона виростила чудову доньку.

Коли годинник почав відлік останніх секунд року, Олена заплющила очі й загадала бажання.

Не про гроші. Не про любов. Не про дім.

Про правду.

— За те, щоб більше ніколи не брехати, — сказала вона, коли настала північ. — Ні іншим, ні собі. Особливо собі.

Шампанське було недорогим і кислим, але Олена не пам’ятала, щоб за останні двадцять років пила щось смачніше.

Весна прийшла рано.

Уже на початку березня сонце стало пригрівати так, що сніг почорнів, осів і потік дворами дзвінкими струмками. Птахи шуміли на карнизах, повітря пахло мокрим асфальтом і змінами.

Олена поверталася з роботи, обережно оминаючи калюжі.

За ці місяці її життя ввійшло в новий, спокійний ритм. Вона все ще жила в матері, але почала відкладати гроші на перший внесок за маленьку квартиру поблизу. Невелику, просту, без зайвої краси. Зате свою.

Марина закінчувала другий курс, але дедалі частіше сиділа не над архітектурними кресленнями, а над підручниками з біології.

— Хочу перевестися в медицину, — заявила вона одного разу.

— Ти серйозно? — здивувалася Олена. — Ти ж раніше від вигляду крові блідла.

— Настя каже, до цього звикають. Я хочу робити щось справжнє, мамо. Не малювати торговельні центри, а допомагати людям.

Вплив старшої сестри був очевидний. Але Олена не заперечувала. Настя стала для Марини тим стрижнем, якого їй, можливо, давно бракувало.

Сама Настя продовжувала працювати в реанімації. Гроші й документи, передані Віктором, вона прийняла, але ставилася до них суворо.

— Нехай лежать, — сказала вона. — На чорний день. Або на навчання майбутніх дітей. Це не його подарунок. Це мамина недоотримана праця. Я не маю права спустити це на дурниці.

З Віктором вона бачилася рідко. Приблизно раз на місяць. Це були дивні обережні зустрічі двох майже чужих людей, які намагалися говорити не про біль, а про просте: про роботу, книжки, погоду, втому.

— Він старається, — одного разу сказала Настя Олені. — Не тисне, не вчить жити, не вимагає любові. Просто слухає. Може, з часом із нього вийде людина.

Віктор продав котедж. Великий дім, який колись був пам’ятником його марнославству, швидко знайшов нових господарів. Він переїхав у квартиру, жив сам. За чутками, кинув пити й почав часто ходити до церкви вранці.

Олена не знала, правда це чи ні. І вже не хотіла перевіряти.

Люди рідко змінюються повністю. Але іноді біль справді переплавляє щось усередині.

Втім, це була більше не її відповідальність.

Вона ввійшла у двір маминого будинку. Повітря пахло талим снігом, мокрою землею й близьким теплом. Олена відчувала дивовижну легкість.

Їй було сорок чотири. У неї не було чоловіка, власного житла, звичного статусу й великого красивого життя. Зате вперше за багато років у неї було відчуття, що вона належить самій собі.

Біля під’їзду стояв чоловік.

Років п’ятдесяти, у старомодному пальті й в’язаному шарфі. Він переминався з ноги на ногу, притискаючи до грудей книжку, і поглядав на вікна другого поверху.

Олена впізнала його.

Андрій Михайлович, сусід із квартири навпроти. Викладач історії, вдівець, тихий інтелігентний чоловік. Вони іноді стикалися на сходах. Він завжди вітався, ніяковів і поступався їй дорогою так, ніби боявся зайняти надто багато місця у світі.

— Добрий вечір, Олено Сергіївно, — сказав він і поправив окуляри.

— Добрий вечір, Андрію Михайловичу. Ви когось чекаєте?

— Вас, — випалив він і відразу почервонів. — Тобто… не те щоб спеціально. Просто вийшов подихати. І подумав…

Олена всміхнулася…