Чоловік провів усю ніч у коханки. Під ранок він тихо повернувся додому, прокрався до спальні — і схопився за серце….

Він був такий несхожий на Віктора. Ні напору, ні самовпевненості, ні звички володіти простором. Просто людина з книжкою в руках і добрими очима за товстими лінзами.

— Я хотів спитати, — він ніяково перехопив книжку. — Ви не погодилися б якось випити кави? Тут поруч відкрилася маленька кав’ярня. Кажуть, там добра випічка. Я подумав… якщо ви вільні… може, складете компанію?

Олена подивилася на нього.

У його погляді було стільки несміливої надії й страху дістати відмову, що в неї несподівано потепліло на душі.

Ще пів року тому вона, мабуть, відповіла б звично: зайнята, справи, чоловік, дім, ніколи. Але тепер…

Тепер удома на неї чекали мама, чайник, пиріг, стара кухня і безпечний затишок. І все ж весна ніби вимагала відчинити вікно.

— Знаєте, Андрію Михайловичу, — сказала вона, — я дуже люблю добру каву.

— Справді? — його обличчя засяяло.

— Справді. Тільки давайте не «якось», а завтра. Сьогодні я втомилася. А завтра п’ятниця.

— Завтра, — швидко погодився він. — О сьомій? Я зустріну вас після роботи.

— Домовилися.

Він усміхнувся відкрито, майже по-хлоп’ячому. І Олена раптом помітила в нього красиві зморшки біля очей.

— Тоді до завтра, Олено Сергіївно.

— До завтра, Андрію.

Вона ввійшла в під’їзд, відчуваючи, що усміхається.

Піднімаючись сходами, де пахло кішками й смаженою цибулею, вона думала про те, яка дивна річ життя. Воно може розбити людину, позбавити її звичних опор, змусити дивитися на уламки всього, що здавалося важливим. А потім, коли вже нічого не чекаєш, раптом простягнути чашку кави й маленьку несміливу надію.

Олена відчинила двері своїм ключем.

Із кухні пахло маминим пирогом.

— Леночко, це ти? — долинув голос Віри. — Мий руки, чайник закипає.

— Іду, мамо.

Олена повісила пальто й подивилася в дзеркало.

Із скла на неї дивилася жінка зі стомленими, але живими очима.

Жінка, у якої більше не було красивої брехні.

Зате попереду було життя.

Своє.