Чоловік вирішив поселити всю свою рідню в моєму домі, не підозрюючи, що я вже знаю, кому дзвонити

Вона працювала до глибокої ночі, та думки все одно поверталися додому. До її ліжка. До горщика на документах. До руки свекрухи, занесеної для удару. Під ранок Леся заснула на офісному дивані, накрившись старим пледом, який тримала на випадок авралів.

Розбудив її дзвінок Павла. Було сьома ранку.

— Ти де? — в його голосі звучали тривога й роздратування. — Я прокинувся, тебе немає. Мама хвилюється.

Леся заплющила очі. Не «я хвилююся». Мама. Навіть зараз.

— Я в офісі. Працювала.

— Ти ночувала на роботі? Це ненормально. Повертайся додому.

— У мене більше немає дому, Павле. Ти вчора дуже переконливо це показав.

— Перестань драматизувати. Ми ж усе вирішили.

— Ні. Ти вирішив. Твоя мати вирішила. А я лише зрозуміла, що мені доведеться захищатися.

У слухавці повисла тиша. Потім Павло заговорив тихіше:

— Приїжджай. Давай поговоримо без мами. Будь ласка.

Леся вагалася. Розмова була потрібна, але вона вже знала: він тиснутиме на жалість, на родинний обов’язок, на її звичку згладжувати гострі кути.

Леся майже бачила, як він стоїть десь у коридорі, озирається на зачинені двері кухні чи вітальні й знижує голос, щоб мати не почула зайвого. Йому було страшно не втратити дружину — йому було страшно, що ситуація вийшла з-під контролю. Це розуміння неприємно кольнуло: навіть тепер центром його тривоги лишалася не вона, а незручність, яку вона створила своїм опором.

— За годину буду. Але якщо твоя мати знову почне мене принижувати, я поїду. І далі розмовлятимемо вже через суд.

— Вона не буде, — поспішив Павло. — Обіцяю.

Коли Леся під’їхала, у дворі вирувало показове прибирання. Тарас і Мирон розбирали мангал. Павло підмітав терасу. Галина Іванівна сиділа в кріслі, як командир на спостережному пункті, й розпоряджалася. Отже, її слова подіяли. Та Леся не плекала ілюзій: це був не порядок, а тимчасова маска, надягнена для перемовин…