Чоловік забрав із притулку пса, якого всі вважали безнадійним, не підозрюючи, чим це обернеться

— Він і сам скоро вирветься. Будинок відберуть — піде по людях.

Олександр обернувся. Біля холодильника з молоком стояв сусід Віктор Мельник, батько того самого хлопчиська з класу Артема. Віктор усміхався криво, тримаючи в руці пляшку кефіру.

— Що сказав? — спитав Олександр.

— А ти не почув? — Віктор знизав плечима. — Кажу, нервові ви стали. Воно й зрозуміло. Коли совість нечиста…

Олександр зробив крок уперед. У грудях піднялася гаряча хвиля. Хотілося вдарити. Просто раз. Щоб цей усміхнений рот перестав рухатися.

Але у дверях магазину стояла Галина Семенівна й дивилася на нього з жахом і чеканням. Продавчиня вже потягнулася до телефону.

Олександр зупинився.

— Передай синові, — сказав він тихо, — щоб мого не чіпав.

Віктор фиркнув.

— А то що? Пса нацькуєш?

Удома Олександр уперше за багато днів зірвався. Не на Ірину, не на Артема. На старі двері сараю, які заїдали від сирості. Він смикнув їх раз, удруге, потім ударив плечем. Двері розчахнулися, відро з цвяхами перекинулося, гуркіт покотився подвір’ям.

У комірчині Грім зірвався. Гавкіт ударив по вухах. Пес рвався на ланцюгу, збив миску, бився об стіну. Олександр завмер серед розсипаних цвяхів.

— Усе, — сказала Ірина з ґанку. — Завтра його відвозиш.

— Нікуди.

— Тоді викликай службу. Я не чекатиму, поки він кинеться на Артема.

— Він не кинеться на Артема.

— Звідки ти знаєш? Ти вже нічого не знаєш, Сашо!

Вона плакала. Нарешті плакала, але від цього йому стало тільки гірше. Артем стояв біля вікна кухні, блідий, притискаючи до грудей зошит. Грім за стіною й далі гавкав, аж поки голос у нього не зірвався на хрип.

Тієї ночі Олександр не спав. Він сидів у майстерні, де колись батько вчив його стругати дошки, а мати приносила чай у гранованих склянках. На столі лежали копії документів: заповіт, повідомлення від юриста Дмитра, наказ про звільнення, роздруківки накладних.

Він дивився на підписи. Його власний підпис був схожий. Дуже схожий. Але щось у ньому не збігалося. Літера «К» у прізвищі Коваленко була виведена акуратно, з довгим нижнім хвостом. Олександр завжди підписувався швидко, рвано; хвіст у «К» виходив короткий, майже обрубаний. А тут — плавний, красивий, як у Дмитра.

Він уже казав про це адвокатові. Той лише втомлено потер перенісся.

— Потрібна експертиза. Гроші. Час. І оригінали. Без оригіналів суду ваші відчуття нецікаві.

Оригінали були в Дмитра, у нотаріуса і в бухгалтерії колишньої контори. Усюди Олександра зустрічали однаково: «Пишіть запит», «Чекайте», «Не належить», «Усе в межах закону».

Близько третьої ночі він почув тихе шкряботіння.

Спершу подумав — Грім знову гризе двері. Але звук ішов із вулиці, від паркану. Олександр вимкнув лампу. У майстерні стало темно. Він обережно підійшов до вікна.

Біля хвіртки стояла людина в капюшоні.

Тінь рухалася швидко й упевнено. Замок клацнув майже відразу. Людина зайшла у двір, озирнулася й попрямувала не до будинку, а до старого гаража, де зберігалися мамині речі: коробки з посудом, валіза з фотографіями, шафка з батьковими документами.

Олександр відчув, як холод пройшовся по спині. Він схопив із верстака молоток, потім поклав його назад. Узяв телефон і ввімкнув запис відео.

Але не встиг вийти…