Чоловік залишив Марію одну з дитиною, а вже за годину несподіване повідомлення призвело до нотаріуса.

Оксана подзвонила Романові того ж вечора. Кілька хвилин тримала телефон у руці, перш ніж натиснути виклик. Не тому, що сумнівалася в необхідності розмови. Просто знала: після неї ні в кого не залишиться колишнього місця.

Він відповів не одразу.

— Оксано? Щось із Нікою?

Це перше запитання чомусь трохи заспокоїло. Хай там як, Ніка для нього залишалася першою тривогою.

— З Нікою все гаразд. Я телефоную з іншої справи. Розмова довга й важлива. Ти можеш зараз говорити?

На тлі чулися голоси, вулиця, якийсь гул. Потім звук змінився: Роман, мабуть, відійшов убік.

— Тепер можу. Що сталося?

— Я розповім послідовно. Не перебивай, будь ласка. Потім поставиш запитання.

— Ти мене лякаєш.

— Я розумію. Але інакше не можна.

Вона говорила майже пів години. Про діда Степана, про Таїсію, про Лідію, про заповіт, про Василя Андрійовича, про те, що Лідія була його матір’ю по тій лінії, якої він не знав. Про те, що Григорій Львович Дорошенко хоче зустрітися з ним не через вигоду, а заради пам’яті Лідії. І нарешті — про Ніку. Не залишила це на потім. Якщо правда має бути правдою, її не можна видавати порціями тільки тому, що так легше тому, хто говорить.

Коли вона сказала, що перша експертиза виключила його біологічне батьківство, Роман довго мовчав.

Оксана чула його дихання. Глухе, нерівне. Їй здавалося, що між ними лежить не телефонний зв’язок, а довгий коридор, де кожне слово відбивається від стін і повертається із затримкою.

— Ніка знає? — спитав він нарешті.

— Так.

— Ти знала?

— Ні. Ніколи. Я сказала їй те саме і кажу тобі. Я була впевнена, що ти її батько.

— А тепер?

— Тепер є людина, яка може бути її біологічним батьком. Андрій Вересюк. Ми зробимо офіційну експертизу тільки за згодою Ніки. Вона вже згодна.

Роман знову замовк. Оксана не квапила. Вона знала: якщо зараз почати пояснювати, виправдовуватися, згладжувати, він почує не суть, а шум.

— Двадцять три роки, — тихо сказав він.

— Так.

— Я вчив її читати.

— Так.

— Я пам’ятаю, як вона в п’ять років упала з велосипеда й сказала, що більше ніколи не сяде. А за десять хвилин сіла.

— Я пам’ятаю.

— Я був її батьком.

У цій фразі не було питання. Але Оксана відповіла:

— Був. І залишаєшся. Якщо сам не відмовишся від цього.

— Я не відмовлюся, — різко сказав він. Надто швидко, майже болісно. Потім тихіше додав: — Я просто… Мені треба зрозуміти, як тепер дихати.

— Розумій. Час у тебе ніхто не забирає.

— А Ніка? Вона як?

— Тримається. Думає. Вона доросла, Романе. Але їй буде важливо, як ти поведешся.

— Я розумію.

— Не впевнена.

— Оксано…

— Ні, вислухай. У тебе є право на біль. На злість теж. На запитання. Але в тебе немає права одним словом зруйнувати доньці життя. Якщо вирішиш говорити з нею, говори як батько. Не як ображений чоловік.

У слухавці довго було тихо.

— Ти маєш рацію, — сказав він нарешті. — Ненавиджу, коли ти маєш рацію, але зараз це правда.

Оксана майже всміхнулася, але втома одразу стерла цю усмішку.

— Ти приїдеш?

— Так. Мені треба побачити Ніку. І цього… Дорошенка.

— Я дам номер, коли ти будеш готовий. Але спершу, думаю, потрібно поговорити з Нікою.

— Я повернуся у велике місто наступного тижня.

— Добре.

— Оксано.

— Так?

— Чому ти мені сказала? Ти могла промовчати. Після всього, що було між нами, могла просто залишити мене за дверима.

Вона подивилася у вікно. У темному склі відбивалися її кухня, лампа, чашка, її власне обличчя.

— Тому що це твоє життя, Романе. Не моя власність. Я не маю права тримати його в себе.

— Навіть після розлучення?

— Особливо після розлучення. У нас більше немає шлюбу, за яким можна сховатися. Залишається тільки те, хто ми є.

Він нічого не відповів. Тільки видихнув. Потім сказав:

— Дякую.

— Не дякуй завчасно. Тобі ще доведеться це витримати.

— Постараюся.

Після розмови Оксана написала Андрію:

«Ніка згодна на офіційну експертизу. Коли ви зможете приїхати?»

Відповідь прийшла майже одразу:

«Наступного тижня. У будь-який день, який вона обере».

Оксана поклала телефон поруч із чашкою. На кухні стало тихо. Одна важка річ була сказана. Не вирішена — сказана. Іноді це вже половина шляху.

Наступний тиждень минув дивно. Зовні — звично: робота, документи, зустрічі, короткі розмови з Ларисою Павлівною, яка все частіше дивилася на Оксану так, ніби збиралася одного дня замкнути двері кабінету й вимагати правди. Усередині — очікування. Андрій мав приїхати. Роман мав повернутися. Ніка мала зустрітися з обома чоловіками, кожен із яких по-своєму мав право називатися її батьком.

Оксана не намагалася уявити, як це буде. Досвід давно навчив її: найскладніші розмови рідко йдуть за наперед вигаданою схемою. Людина може зірватися там, де ти очікував спокою, і раптом виявитися сильною там, де ти готувався до крику. Тому вона робила єдине розумне — готувала умови, а не реакції…