Я вирішила зненацька потішити подругу, тож нікого не попередила й приїхала до неї на дачу…

Марина залишила автомобіль за поворотом, підхопила коробку з тортом і майже бігцем повернулася до хвіртки. Їй хотілося встигнути розкласти останні фотографії до приїзду Лариси. Подруга була певна, що привітання почнуться лише наступного вечора, і не підозрювала, що свято вже чекає на неї на дачі.

На кухні стояли пакети з частуванням, над вікном тягнулася гірлянда, а в холодильнику вистигав торт. Марина розправляла стрічку на подарунку, коли за огорожею зашурхотіли шини. До будинку під’їхала знайома машина.

Вона усміхнулася й схопилася за дверну ручку, готова вискочити на ґанок. Лариса з’явилася з боку водійського місця. Майже водночас відчинилися пасажирські дверцята, і з салону вибрався Олег — чоловік Марини.

Він грюкнув дверцятами, уважно оглянув дорогу й нахилився до господині дачі. Лариса обвила його шию руками. Їхній короткий поцілунок був надто впевненим, щоб сприйняти його як безглузду випадковість.

Марина безшумно відступила від вікна. Святкова стрічка зім’ялася в її пальцях. Наступного дня Ларисі виповнювалося сорок, і заради цього ранку Марина продумала все до дрібниць: старі світлини, улюблені тістечка, сніданок на терасі. Олегові вона сказала про термінову перевірку на роботі, а десятирічного Кирила залишила ночувати в бабусі.

Передбачити зраду двох найближчих людей вона не могла.

На подвір’ї пролунав сміх Лариси.

— Швидше заходь. Тут нас ніхто не помітить.

— А сусідка? Вона постійно порається на грядках, — озвався Олег.

— Поїхала до доньки. Я спеціально перевірила.

Марина окинула поглядом кухню. Прибрати за кілька секунд пакети, фотографії й прикраси було неможливо. Вона метнулася до тісної комори, протиснулася всередину й прикрила двері, залишивши вузьку щілину.

Вхідні двері грюкнули.

— Звідки все це? — у голосі Лариси прозвучала тривога.

Кілька митей ніхто не говорив.

— Схоже, твоя Марина встигла тут побувати, — нарешті промовив Олег.

— Не могла вона приїхати. До вечора має сидіти в офісі. Мабуть, усе привезла заздалегідь і поїхала.

Грюкнули дверцята холодильника.

— Тут торт. І її салатниця з червоними маками.

— Завтра забере.

— Вона готувала мені сюрприз.

— От завтра й здивуєшся. Не починай зараз.

Підбори пройшлися кухнею й зупинилися за два кроки від комори.

— А раптом вона ще в будинку?

Марина затулила рота долонею.

— Машини на вулиці немає. Я все довкола оглянув. Подзвони їй.

Телефон у сумці Марини ожив від вібрації. У тісному приміщенні звук видався оглушливим. Вона перехопила апарат обома руками, але відповісти вже не могла.

— Не бере, — сказала Лариса за кілька секунд.

— Отже, зайнята своїми звітами.

Марина встигла вимкнути вібрацію. На екрані з’явилося повідомлення: «Ти де?» Вона погасила екран і далі слухала.

— Мені не по собі, — тихо зізналася Лариса. — Ти обіцяв спершу сам із нею поговорити.

— Поговорю. Але без тебе вона не погодиться.

— Я й так зробила більше, ніж мала.

Олег із роздратуванням пересунув стілець.

— До понеділка три дні. Сафронов вимагає повернути гроші, постачальники більше нічого не відвантажують. Якщо Марина й далі впиратиметься, компанія остаточно розвалиться.

— А я тут до чого?

— Ти її найближча подруга. Вона вірить твоїм порадам. Поясни, що триматися за квартиру безглуздо: витрати зростають, квартиранти будь-якої миті можуть з’їхати. Нехай продає, поки є охочий.

У роті в Марини пересохло. Йшлося про двокімнатну квартиру, яку мати подарувала їй ще до шлюбу. Дохід від оренди Марина відкладала на майбутнє Кирила.

— Вона не віддасть усі гроші твоїй фірмі, — заперечила Лариса.

— Віддасть, якщо правильно це подати.

— І як саме?

— Покажемо їй заміські будинки. Велика ділянка, окрема кімната для Кирила, місце для собаки. Скажемо, що новий контракт дозволить за кілька місяців купити такий будинок без кредиту.

— Який ще контракт?

Олег тихо засміявся.

— Не вдавай наївну. Зараз ніякого будинку не буде. Грошима від квартири я закрию діру, віддам Сафронову частину боргу, а решту проведу через Альону. За пів року фірму можна буде кинути разом з усіма зобов’язаннями.

Марина повільно опустилася навпочіпки. Під підошвою ледь чутно рипнула дошка, та шум води в мийці заглушив звук.

— А що залишиться Марині? — спитала Лариса.

— Договір позики. На папері все буде бездоганно.

— Якщо фірма збанкрутує, вона втратить гроші.

— Зате перестане дивитися на мене згори.

Злість у його голосі прозвучала так відкрито, що Марина не відразу впізнала людину, з якою прожила вісім років…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇