Чоловік залишив мене вночі на трасі з хворою дитиною, не підозрюючи, що чекатиме на нього вдома за годину

— Нам треба поговорити, — сказала вона, коли Назар зайшов і кинув ключі на тумбочку.

Він побачив папери й поморщився.

— Це аналізи?

— Так. Діагноз підтвердився.

Вона простягнула йому висновок. Назар узяв аркуш, пробіг очима. Спершу на його обличчі було нерозуміння, потім недовіра, потім злість — швидка, груба, майже налякана.

— Муковіс… що це взагалі таке? Якась маячня.

— Це не маячня. Я говорила з лікарем. Треба терміново починати лікування.

— Лікування? — він жбурнув аркуш на стіл. — Ти бачила ціни на ці ліки? Звідки ми їх візьмемо?

— Будемо шукати. Я візьму більше роботи. Можна продати машину, хоча б на перший час…

— Мою машину? — Назар подивився на неї так, ніби вона запропонувала відрізати йому руку. — Ти тямиш, що кажеш? Я на ній працюю.

— Життя Марка важливіше за машину.

— Не прикривайся дитиною, — раптом зірвався він. — Це через тебе. У моїй родині такого не було. Усі здорові. Мама мала рацію: з тобою щось не так. Ти принесла це в наш дім.

Дарина відступила на крок. Слова вдарили сильніше, ніж діагноз. Діагноз можна було лікувати, вивчати, приймати. А це — зрада — нічим було перев’язати.

— Назаре, він наш син, — прошепотіла вона.

— Хворий він через тебе. І я не збираюся розплачуватися за твої гени. Хотіла обстежень? Отримала. Лікуй сама.

У передпокої клацнув замок. Лідія Степанівна, як завжди, зайшла своїм ключем — із пакетом продуктів і виразом господині, що застала безлад на власній кухні.

— Що за крики? — спитала вона, проходячи до столу.

Її погляд упав на папери. Вона взяла висновок, наділа окуляри й почала читати. Чим нижче опускалися її очі, тим тоншою ставала лінія губ.

— Я так і думала, — промовила вона нарешті. — З першого дня відчувала: від тебе біда буде. Бракована сама — і дитину таку ж народила.

— Не смійте, — Дарина підвела голову. — Не смійте так говорити про мого сина.

— Мовчи! — гаркнула свекруха. — Мій хлопчик одружився з тобою здоровий, красивий, з майбутнім. А ти що йому дала? Хвору дитину. Потвору, на якого тепер усе життя гарувати? Ні вже. Не буде він гробити себе на ліки.

Вона повернулася до Назара.

— Синочку, не слухай її. Вона сама винна — хай сама й тягне. Ми не дамо на це жодної виплати. Чуєш? Жодної.

Назар на мить ніби здригнувся, але материн голос знову зібрав його в звичну форму. Він кивнув.

— Так, мамо. Це її проблема.

Дарина дивилася на них і відчувала, як усередині щось остаточно гасне. Не любов — її, здається, давно вже не лишилося. Гасла надія, що в найстрашнішу мить людина поруч усе-таки стане людиною. Перед нею стояли двоє, які могли торгуватися про гроші біля ліжка хворого малюка й звинувачувати його в власній біді. І все стало гранично ясно. Ця ясність була страшною, але в ній уже не було місця проханням…