Я думала лише про те, як допомогти бабусі, аж поки вона не промовила кілька слів про схованку під комодом

Фари вихопили з темряви знайомий паркан, і Оксана Петрівна Бєлова заглушила двигун. Кілька секунд вона не виходила з машини, вдивляючись у будинок, який завжди вважала своїм. Після чотирьох годин тряски розбитою дорогою хотілося лише гарячого чаю й тиші, однак зараз за вікнами не було жодного вогника. Темний фасад здавався непривітним, ніби застерігав її не заходити.

Зазвичай Лариса Вікторівна вимагала залишати ліхтар над ґанком увімкненим до півночі. Вона боялася випадкових перехожих і щовечора перевіряла замок, а сусідські собаки здіймали гавкіт від будь-якого шереху. Тепер подвір’я мовчало. Із моря тягло вогкістю, холодний вітер забирався під комір, і Оксана мимоволі пришвидшила крок. Запасний ключ, який вона завжди носила в сумці, повернувся в замку незвично легко.

У передпокої її зустріло важке, застояне повітря. Не пахло ні вечерею, ні ліками, ні міцним чаєм, який свекруха пила перед телевізором. Світло вихопило недбало кинуті капці, запилену вішалку й стару вітрівку Оксани. Дім виглядав так, ніби його зачинили кілька днів тому й пішли, не збираючись повертатися. Від цієї думки в неї неприємно стислося всередині.

Останні три дні Оксана перевіряла накладні у філії сусіднього міста. Вона шукала нестачу на складі, розбиралася з переплутаними артикулами й майже не спала в казенному готельному номері. Усю зворотну дорогу жінка уявляла, що Кирило поставить чайник і хоча б спитає, як вона дісталася. П’ять років шлюбу привчили її радіти таким дрібницям, бо більшого чоловік давно не пропонував.

У вітальні валялися подушки, порожні пляшки й зім’яті упаковки від локшини. На голому кухонному столі білів аркуш із зошита, притиснутий важкою сільничкою у формі краба. Оксана відразу впізнала два почерки: розмашисті літери Кирила й рівні рядки його матері. Вони повідомляли, що полетіли відпочивати, втомилися від домашніх турбот і можуть бути відсутні тиждень, а то й два.

Остання фраза була написана особливо недбало: Оксані веліли самій розбиратися з «розвалиною» в дальній кімнаті й годувати її як вийде. Папір зім’явся в її кулаці. Так чоловік і свекруха називали вісімдесятирічну бабусю Лідію Степанівну, яка три роки не підводилася після інсульту. І лише тепер Оксана зрозуміла, кого вони залишили в замкненому будинку зовсім саму…

У записці не було ні телефону помічниці, ні відомостей про їжу, ні прохання перевірити ліки. Кирило та його мати не чекали раннього повернення Оксани. Їхні короткі рядки визнавали страшне: доля старої їм байдужа, і дбати про неї вони не збираються…