Чоловік зажадав віддати мою банківську картку його матері, але вже наступного дня пошкодував про свої слова.

— Оксано, це я.

Голос Руслана був незвично тихим. Не злим, не наказовим, не насмішкуватим. Від цього я прокинулася миттєво й сіла на дивані.

За вікном було темно-сіре раннє ранку. Кімната Лесі ще спала, тільки на кухні тихо гудів холодильник.

— Що тобі треба? — спитала я.

— Я знайшов твою трудову. І коробку теж.

Серце вдарило так сильно, що я на мить забула вдихнути.

— Коробку з рукописами?

— Так.

Я заплющила очі. Отже, він не викинув. Отже, вони живі. Отже, вчорашня порожнеча була не остаточною.

— Де вони були? — спитала я.

— Неважливо.

— Для мене важливо.

Він помовчав.

— В іншій шафі. Я… переклав давно й забув.

Я не повірила. Не повністю. Але зараз це було не головним.

— Я можу привезти їх тобі, — сказав Руслан. — Тільки давай без твоєї подруги й без цих людей. Просто зустрінемося й поговоримо.

Ось воно. Гачок.

Я одразу почула Лесин голос: не йди сама туди, де він може тиснути. Не вір раптовій м’якості. Не плутай поступку з каяттям.

— У квартирі я з тобою зустрічатися не буду, — сказала я. — І наодинці в безлюдному місці теж. Давай у кафе. В центрі, де багато людей.

Руслан видихнув. Мені здалося, що він стримує роздратування.

— Добре. О четвертій зможеш?

— У мене об одинадцятій співбесіда.

— Співбесіда? — У його голосі вперше за розмову прозвучало справжнє здивування. — Ти вже роботу шукаєш?

— Так.

Він знову замовк. Я майже бачила, як він сидить на нашій кухні, тримає телефон і намагається вкласти в голові думку, що я не просто пішла, а почала рухатися далі.

— Тоді о четвертій, — сказав він нарешті. — У кафе на центральній вулиці. Біля вікна. Я буду з коробкою.

— І з трудовою книжкою.

— І з нею теж.

Він вимкнувся першим.

Я ще кілька секунд сиділа нерухомо, з телефоном у руці. Усередині все перемішалося: полегшення, підозра, надія, страх. Руслан ніколи не визнавав поразок одразу. Ніколи не йшов на поступки без причини. Його м’якість була незвичною, майже лячною.

— Хто дзвонив? — Леся з’явилася у дверях вітальні в халаті, сонна, але вже стривожена.

— Руслан. Каже, знайшов трудову й рукописи. Хоче зустрітися й віддати.

— І ти йому віриш?

— Не знаю, — чесно сказала я. — Але зустріч буде в кафе. Там люди.

Леся присіла на край дивана.

— Оксанко, будь обережна. Коли людина втрачає контроль, вона може на якийсь час стати дуже переконливо доброю. Це не завжди означає, що вона змінилася. Іноді це просто інший спосіб повернути тебе назад.

— Я розумію.

— Не виправдовуй його голосом, — сказала вона м’якше. — Дивися на вчинки.

Я кивнула.

Сьогодні належало надто багато: співбесіда, зустріч із Русланом, можливо — повернення моїх текстів. І між усім цим — нова я, яка ще вчора не знала, як жити без дозволу чоловіка, а сьогодні мала сама ухвалювати рішення.

У видавництво я прийшла завчасно.

Воно розташовувалося в старій будівлі в центрі міста. Високі вікна, широка сходова клітка, важкі двері, на яких висіла невелика табличка з назвою «Свічка». Усередині пахло папером, кавою й пилом старих книжок. Цей запах здався мені майже рідним. Не домашнім — ні. Домашній запах я вчора лишила за зачиненими дверима. А рідним в іншому сенсі: як запах місця, де слова мають значення.

Мар’яна зустріла мене в коридорі. Я впізнала її одразу, хоч роки змінили нас обох. Вона стала суворішою, упевненішою, волосся зібрала в акуратний пучок, на шиї — тонкий ланцюжок, у руках — папка з рукописами. Але усмішка лишилася колишньою, швидкою й теплою.

— Оксано! — Вона обійняла мене так, ніби ми розлучилися вчора, а не багато років тому. — Проходь. Тільки не хвилюйся, у нас тут не іспит.

— Я все одно хвилююся, — зізналася я.

— І правильно. Значить, жива.

Вона провела мене коридором. За дверима чулося голоси, шелест паперу, стукіт клавіш. Десь сперечалися через заголовок, десь сміялися, десь хтось роздратовано казав, що в цьому тексті коми розсипані як крупа. Я слухала й відчувала дивне пожвавлення. Тут люди сперечалися через слова. Не через картки, не через гроші для свекрухи, не через те, хто кому винен життя. Через слова…