Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

І тієї ж миті він розчинився в густій, непроглядній темряві так само раптово, як і з’явився. Скільки Трохим Петрович не кликав сина, той більше не озивався. Морок щільною стіною заступив і світло, і Павла.

Старий прокинувся від власного крику, весь мокрий від холодного поту.

— Нечиста сила якась, прости Господи, — пробурмотів він. — Як це Альонушка може бути не онукою? Моя вона онука. Моя, і ніяк інакше.

Він списав страшний сон на марення, породжене горем, спекою й хворою головою.

Випив таблетку й знову провалився у важкий нічний сон. Уранці пішов дощ — дрібний, сірий, мжичливий. Він не припинявся ні на хвилину, ніби сама земля оплакувала покійну рабу Божу Альону.

Такий самий дощ лив і в душі Трохима Петровича. Після відспівування в церкві похоронна процесія рушила до сільського кладовища. Місцеві жінки, наче змовившись, завели тягучий, тужливий плач.

Старий тримався з останніх сил, яких у нього й так майже не лишилося. Він зігнувся під тягарем горя, сиве рідке волосся тріпав сирий вітер, а зморшкуваті руки тремтіли дрібним, безпорадним тремтінням. Трохим Петрович ніяк не міг повірити, що ось-ось настануть останні миті, коли Альонушка ще буде тут, поруч із ним, на цій землі.

Ще трохи — і копачі опустять труну в могилу, а потім знову закидають її землею. Серце старого забилося, мов спійманий птах. Він не витримав і хрипко, розпачливо крикнув:

— Відкрийте труну! Дайте мені ще раз із онукою попрощатися!..