Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

— А що йому ще робити? Один-однісінький лишився. От і метається, як ведмідь-шатун, місця собі не знаходить.

Образливо було це чути, але Трохим Петрович розумів: у чомусь люди мають рацію.

Він намагався знайти того, хто поклав фотографію в труну Альони. Але так нікого й не знайшов. Усі, хто допомагав одягати покійну в білу сукню, відмовлялися й клялися, що нічого не знають.

Змучений важким днем, розбитий і нещасний, Трохим Петрович ледве дотягнувся додому. Він мріяв тільки про одне — впасти на ліжко, заснути міцно, по-дитячому, забутися бодай на кілька годин. Але кляті думки вже чатували на нього й знову не дали спокою.

— Нічого я не знайшов, — розгублено пробурмотів він.

— Значить, шукай далі, — жорстко озвався внутрішній голос. — Сина не повернеш, то хоч онуку знайди.

Трохим Петрович мало не зі сльозами втупився в одну точку. Він не знав, що робити далі. І спитати не було в кого. Але тут його раптом осяяло.

Лариса. Дружина сина. Єдина з близьких Павла, хто ще лишався живий. Вона могла щось знати.

Старий не любив її й бачився з нею рідко. Востаннє бачив на похороні сина дев’ять років тому. Пихата, самовпевнена, вона тоді навіть не спромоглася підійти до свекра.

Тепер Трохим Петрович зненавидів її ще дужче. Як можна було не приїхати на похорон власної доньки? Але хай там як, наступного ранку він вирушив на вокзал і купив квиток на найближчу електричку до міста. Півтори години дороги промайнули в тяжких думках і спогадах про Павла.

Заради заспокоєння душі сина він був готовий на все, поки ще живий і здатен ходити по цій землі. З адресою старий не помилився. Та сама новобудова, де колись Павло купив простору трикімнатну квартиру.

Тільки будинок уже встиг обшарпатися. Усе з часом занепадає, навіть міцні стіни. Що вже казати про людські стосунки, а вони в Трохима Петровича з Ларисою завжди були, м’яко кажучи, непростими…