Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

Чоловіки перезирнулися, але перечити дідові не стали. А Трохим Петрович уже дрібними швидкими кроками чимчикував до них.

— Яка ж ти гарна, лебідонько моя Альонушка, — прошепотів він, схилившись над обличчям дівчини.

Покійна лежала вся в білому, чиста перед Богом. Біла сукня скидалася на весільне вбрання. Старий машинально провів рукою по тканині, розправляючи складки, і раптом його пальці натрапили всередині на якийсь маленький клаптик.

Трохим Петрович, сам не розуміючи чому, затремтів і обережно розгорнув знахідку. Це виявився зовсім не папірець, а крихітна фотографія. На ній усміхалася світловолоса дівчинка років десяти, з лукавим, живим поглядом.

Старий зблід так, що ледь не впав. Він ухопився за край труни, щоб утриматися на ногах.

«Господи, звідки тут ця світлина? Хіба таке буває? Невже сон був не просто сном? Ні, покладу назад. Нехай лежить у труні. Подалі від гріха. Нехай усе лишиться як є», — вирішив він у першу мить.

Але не вийшло. Неспокійні думки не відпускали Трохима Петровича. Вони шмагали його, як загнаного коня. А внутрішній голос суворо докоряв старому: «Та як ти можеш? Тебе син просив. Як потім перед ним і перед Богом відповідатимеш?»

«І справді, що це я?» — отямився Трохим Петрович.

— Звісно, з’ясую, — прошепотів він. — Я ж інспектором був. Хай старий, але голова ще працює. Рано мені, виходить, на той світ.

Від тієї миті, як старий побачив фотографію дівчинки, всередині в нього ніби щось перевернулося. Він став сам не свій. На поминках сидів білий, нерухомий, мов воскова постать.

— Дід зовсім від горя глузд утратив, — шепотілися за його спиною. — З якоюсь карткою бігає, питає, хто це…