Чому на церемонії прощання дід раптом зблід

«Вона й раніше була пихатою грубіянкою, а тепер, мабуть, зовсім озвіріла», — думав старий.

Але те, що він побачив, перевершило всі його сподівання. Після трьох наполегливих дзвінків двері відчинила жінка такого жалюгідного вигляду, що жінкою її й назвати було важко. Перед ним стояла опущена, спита людина.

Синюшне, опухле обличчя. Порожні очі, майже зниклі за мішками. Брудне, сплутане волосся.

На худому тілі теліпалося якесь старе шмаття, що колись, мабуть, було халатом. Вона ледь трималася на ногах і намагалася сфокусувати каламутний погляд на Трохимові Петровичу.

— Ви Лариса? — нарешті вичавив він.

У старого аж подих перехопило. Упізнати в цій істоті колишню Ларису — доглянуту, яскраво нафарбовану, вдягнену за останньою модою — було майже неможливо. На мить він розгубився й не зрозумів, що казати далі.

Жінка сама повернула його до реальності.

— Ну Лариска. І що? А ти звідки припхався, старий? — буркнула вона й дихнула йому просто в обличчя густим перегаром.

— Боже мій, — жахнувся Трохим Петрович. — Допилася до білої гарячки, навіть мене не впізнає. Як же з нею Альонушка жила? У голові не вкладається.

Він змусив себе зібратися й твердо сказав:

— Я поговорити з тобою прийшов.

— Чого? Це ти мене з ліжка підняв, щоб зранку маячню нести? — роздратовано верескнула Лариса.

Трохима Петровича до глибини душі обурила її поведінка. Він різко ступив до неї й злегка струснув за плечі.

— Та отямся ти, Ларисо! Не впізнаєш мене? Зовсім пам’ять пропила? Я Трохим Петрович, батько Павла, твого чоловіка.

Лариса здивовано витріщилася на старого.

— То це ти?