Чому після виходу молодят племінники кинулися пити валер’янку

— Ти ж мене знайшов.

— Знайшов.

За відчиненим вікном тихо шуміло зелене листя. Стояло справжнє літо, віяв теплий вітер, тягнувся довгий, спокійний вечір.

— Навіщо? — запитала вона.

Він відклав книгу вбік.

— Бо ви знайшли мене першою. Тоді, коли мене більше ніхто не шукав.

Вона розплющила очі. Погляд був абсолютно ясний. Такий, як у її найкращі, найсвітліші дні. І в цьому погляді читалося все. Усі минулі двадцять два роки, її безсонні нічні обходи дитячих ліжечок, домашнє вівсяне печиво, смішний зайчик із решток сірої пряжі, роки глухої самотності, сосна, що гойдалася за чужим лікарняним вікном. І він. Той самий хлопчик, який нічого не забув.

— Дякую тобі, хлопчику мій, — тихо сказала вона. — За все.

Вона знову заплющила очі й усміхнулася. Він узяв відкладену книгу й продовжив читати. А на дерев’яній полиці, затиснутий між робочою каскою й томиком віршів, сидів старий в’язаний зайчик з одним вухом довшим за друге. Його ґудзикові очі — одне тріснуте, друге ціле — уважно дивилися на кімнату, в якій тепер нарешті по-справжньому пахло домом.