Чужі правила гри: історія про те, чому ніколи не можна недооцінювати самотніх бабусь
«Тільки реєстрацію дайте, я стану на ноги і…» Повисла довга пауза, потім пролунав тихий, утомлений голос. «Добре, приїжджай».
Будинок стояв на краю селища, перекошений, але міцний, із різьбленими лиштвами й старою яблунею на подвір’ї. Зінаїда Петрівна зустріла його на ґанку. Вона була маленька, зігнута роками, у вицвілій хустці.
Обличчя — суцільна сітка зморщок, очі вицвілі, руки в старечих плямах. Сімдесят п’ять років, і кожен рік залишив свою позначку. «Ну, здрастуй, — сказала вона просто, — проходь, раз уже приїхав».
Віктор переступив поріг. Усередині пахло старим деревом, нафталіном і самотністю. За чаєм Зінаїда Петрівна дивилася на нього довго й печально.
«Зареєструвати тебе можу, — сказала вона нарешті. — Тільки просто так місцевий інспектор не дозволить. Скаже, чужа людина, та ще й після зони…»
«Ну, якщо чоловіком моїм будеш, тоді інша справа. На папері тільки, формально». Віктор вдавився чаєм.
«Та ви що?» «Що тобі незрозуміло, миленький? Розписатися в установі треба».
«Тоді реєстрація буде автоматично. Мені вже однаково, я стара. Мені нічого не треба, а тобі треба десь жити».
«А потім, коли влаштуєшся, розлучимося. Папірець і папірець». Це було дико, абсурдно, але у Віктора не було вибору.
Розписалися в місцевому бюро реєстрації за тиждень. Усе минуло тихо, без свідків. Літня працівниця дивилася на них із погано прихованим подивом, але мовчала.
Загалом, з’явився штамп у паспорті, і вони із Зінаїдою Петрівною вже подружжя. Перший вечір у ролі чоловіка Віктор провів на кухні, допомагаючи шаткувати капусту для густого супу. Зінаїда Петрівна була мовчазна.
Вона показала йому його кімнату. То була крихітна комірчина із залізним ліжком і старою шафою. «Розташовуйся, миленький, постіль у шафі», — кинула вона й пішла до себе…
