Чужі правила гри: історія про те, чому ніколи не можна недооцінювати самотніх бабусь

Віктор ліг і втупився в потріскану стелю. Що ж він наробив? Одружився зі старою жінкою заради штампа.

Це ж дно. Справжнісіньке дно його життя. Заснути він так і не зміг.

Уже глибокої ночі він підвівся, вирішивши випити води. Проходячи повз спальню Зінаїди Петрівни, почув дивний звук. То було тихе схлипування.

Двері були прочинені. Віктор завмер, потім, сам не знаючи навіщо, обережно штовхнув двері й зазирнув усередину. І не повірив своїм очам.

На стіні спальні висіли десятки фотографій. То був величезний стенд, увесь у рамках різного розміру. Молода Зінаїда в білій сукні, поруч із широкоплечим чоловіком у костюмі.

Вони ж із немовлям. Сімейні застілля, дні народження. Двоє дітей, хлопчик і дівчинка, які дорослішають від фотографії до фотографії.

Випускні, весілля, онуки. А в центрі — остання, найбільша фотографія. На ній Зінаїда Петрівна значно молодша, років п’ятдесяти, обіймає всю свою родину.

Двоє дітей із подружжям, четверо онуків. Усі щасливі, усі разом. Поряд із цією фотографією висів календар.

На ньому червоним маркером була обведена дата — сьогоднішня. Зінаїда Петрівна сиділа на ліжку, дивлячись на ці фотографії. У руках у неї був мобільний телефон, екран якого світився в темряві.

Віктор розгледів список контактів: Лена — донька, Сергій — син, Маша — онука, Андрійко — онук. Вона методично набирала номер за номером. Мовчала, слухала гудки й відключалася.

Ніхто не брав слухавки, взагалі ніхто. «Сьогодні мій день народження», — тихо сказала вона, не обертаючись. Вона знала, що він стоїть у дверях…