Чужі правила гри: історія про те, чому ніколи не можна недооцінювати самотніх бабусь

«Я сім років за ґратами провів, людину мало не вбив». «Але ж ти розкаявся, я бачу. А вони, вони забули рідну матір і навіть не каються».

Віктор промовчав, сказати йому було нічого. Минув місяць. Віктор влаштувався на лісопилку.

Робота була важка, але платили добре й справно. Щовечора він повертався додому, де на нього чекав гарячий ужин і тиха розмова за столом. Зінаїда Петрівна ніби ожила.

Вона знову готувала, прибирала, навіть квіти посадила біля ґанку. Одного вечора пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла жінка років сорока, добре вдягнена, з бридливим виразом обличчя.

«Мамо», — недовірливо сказала вона. Зінаїда Петрівна завмерла. «Лено! Доню!»

«Мамо, мені тут сусідка подзвонила, сказала, що ти з якимось чоловіком живеш. Це що за маячня?» У голосі доньки не було тепла, тільки роздратування.

Вона помітила Віктора з сокирою в руках. Він якраз збирався рубати дрова. Оглянула його з голови до ніг і скривилася.

«Це хто такий?» «Це? Це Віктор, доню, — тихо відповіла Зінаїда Петрівна. — Мій чоловік».

Обличчя доньки вмить перекосилося. «Ти що, з глузду з’їхала на старості літ? На шахрая повелася».

«Він, мабуть, на твій дім націлився». «Леночко, перестань! Не треба!»

«Замовкни, мамо. Я зараз у поліцію подзвоню. Нехай перевірять цього типа».

Віктор поклав сокиру й спокійно подивився на неї. «А ви перевіряйте, перевіряйте. Я звільнився два місяці тому».

«Сім років відсидів. Тож усе чисто, і папери в порядку». Лена відсахнулася…