Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

Вони прийшли разом, тримаючись за руки. Геннадій Павлович сидів у кріслі — схудлий, тихий, повільний, не такий, яким Руслан його пам’ятав. Зінаїда Федорівна стояла біля дверного прорізу й не знала, куди подіти руки.

У домі не лишилося нічого від колишньої влади. Він здавався просторим і порожнім водночас.

Аліса озирнулася, підійшла до вікна, постояла, розглядаючи двір, і спокійно попросила:

— Можна мені водички в склянку?

Дістала з пенала пензлики, розклала акварельні фарби на підвіконні, підвела очі на батька. Руслан кивнув один раз.

І вона почала малювати.

Дерево за вікном, дах сусіднього будинку, голуба на карнизі. Штрих за штрихом дівчинка заповнювала папір тим, що бачила. І поруч із цією спокійною, зосередженою дитиною весь колишній уклад дому, з його жорстоким поділом на дорогих і корисних, виглядав дрібним і жалюгідним.

Зінаїда Федорівна плакала беззвучно. Геннадій Павлович не плакав, але двічі опустив погляд, і для такої людини це було промовистіше за будь-які слова.

— Дуже гарно, Алісо, — промовив він нарешті.

Вона ледь усміхнулася й продовжила малювати.

Зінаїда Федорівна підійшла до Руслана й тихо попросила пробачення. Він подивився на матір і помовчав, перш ніж відповісти: