Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

— спитала вона.

— Ні. Я просто перестав тебе тягти. Відчуй різницю.

— Ми ж родина, Руслане.

— З моєю донькою повелися не по-родинному, — він похитав головою. — Тож давай зараз без цих гучних слів.

Жанна кілька секунд сиділа нерухомо. Потім підвелася, підхопила сумку й пішла до дверей. На порозі зупинилася на одну мить, ніби шукала в коридорі того брата, який упродовж багатьох років завжди розв’язував за неї якусь проблему.

Тієї людини більше не було.

Двері зачинилися тихо, і Руслан не став дивитися їй услід. Він не зачинив двері — він перестав тримати їх відчиненими.

Місяці минали, і Аліса поверталася до себе не одразу, не швидко, а так, як відтає земля після довгих морозів: спершу непомітно, потім дедалі впевненіше.

Вона знову почала малювати. Спершу несміливо, короткими сеансами, а потім уже звичними довгими ранками біля мольберта, коли пензлик постукує об склянку з водою, а за вікном походжають голуби, не підозрюючи, що правлять за натурників.

Вона знову наспівувала без мелодії, знову командувала батьком, ставила йому оцінки за зачіски й сміялася, не озираючись на чиюсь реакцію. Пенал-тубус знову мандрував із нею всюди, і Руслан розумів: ось вона, справжня перемога.

Не падіння Жанни, не провина батьків, не порожнеча в їхньому домі, а те, що Аліса повернулася до себе.

Зінаїда Федорівна зателефонувала на початку весни голосом, у якому не було ні виправдань, ні маніпуляцій, ні звичного «ти перебільшуєш».

— Дідусь хоче побачити онуку.

Руслан думав два дні, перш ніж відповісти…