Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

Руслан здер шкіру на обох долонях, перетягуючи шини бетонною підлогою. Кров капала на цементну крихту, шкіра звисала клаптями. Батько, Геннадій Павлович, дістав із кишені спецовки промаслену ганчірку й замотав йому руки.

— Припиняй цей цирк. Шкіра нова наросте, а робота сама себе не зробить.

— Тату, ну ж пече нестерпно, — сказав десятирічний Руслан, намагаючись не кривитися.

— Болить — це коли кістка назовні стирчить. А це так, робочі витрати. Давай, бери наступну й не ухиляйся.

Того ж вечора Жанна жбурнула тарілку з гречаною кашею й заявила, що це неїстівне і взагалі знущання. Зінаїда Федорівна похитала головою, прибрала тарілку й пішла готувати їй оладки. Руслан сидів у холодній підсобці із замотаними руками, промивав деталі розчинником і чув крізь стіну, як сестра обговорює з матір’ю, яке варення смачніше — вишневе чи полуничне.

Тоді він уперше подумав: його ростили не для того, щоб любити, а для того, щоб він був зручним. Жанна була не більш улюбленою, а дорожчою — тією, за чий комфорт розплачувалися всі інші. Коли народилася Аліса, він дав собі обіцянку, яку не вимовляв уголос, але тримав міцніше за будь-яку клятву.

Це коло на ній замкнутися не повинно.

У п’ятницю все полетіло шкереберть. Контракт із новим постачальником висів на волосині, перемовини призначили на вечір, перенести їх було неможливо.

Зазвичай він залишав Алісу в сусідки Наталі Іванівни, але та поїхала в інше місто, і вибір звузився до одного варіанта, від якого тягло під ребрами. Короткі візити до бабусі й дідуся раніше минали без пригод. Родина при дитині поводилася пристойно, і Руслан поступово переконав себе, що за кілька годин нічого не станеться.

Аліса, дізнавшись, що може поїхати, спалахнула радістю миттєво. Зібралася сама, вдягла світлу сукню й в’язаний жилет, запакувала пенал-тубус із пензликами й фарбами та стала перед батьком, склавши руки за спиною.

— Тату, я поїду, чесне слово, буду тихіша за воду. Можу навіть не малювати, якщо бабуся не дозволить.

— Сонце, ти й так взірець спокою.

Руслан присів перед нею й поправив косу, яку заплітав сам: криво, але старанно.

— І малюй, скільки влізе. Ти ж у нас невизнаний геній…