Ціна поділу онуків на «своїх» і «чужих»: закономірний фінал історії про пиху й утрачену довіру

— Я поки що вчуся, — серйозно поправила Аліса. — От коли голуби перестануть бути схожими на батони з ніжками, тоді можна буде говорити.

— У тебе цілком фотогенічні голуби.

— Тату, ти так кажеш, бо ти мій тато. Ти зобов’язаний так казати. Це не рахується.

Руслан хотів заперечити, але Аліса вже перемкнулася й критично оглянула його з голови до ніг, затримавши погляд на пом’ятій сорочці й робочих штанях. Похитала головою з виглядом людини, яка ухвалює складне кадрове рішення.

— Тату, ну ти подивися на себе. Тобі ж ніхто не повірить, що ти на роботі головний.

— Я зараз перевдягнуся, — почав Руслан.

— Ти зараз просто інший ґудзик застебнеш і скажеш, що перевдягнувся, — Аліса склала руки на грудях. — Сходи хоч причешися. Ну так, для різноманіття.

Руслан слухняно провів долонею по волоссю. Аліса зітхнула так, як, мабуть, зітхають завідувачі відділенням, коли інтерн знову переплутав бланки.

— Гаразд, — підсумувала вона. — Поїхали, поки ти ще щось на себе не начепив.

У машині Аліса притиснула до себе пенал і дивилася у вікно, тихо наспівуючи щось без мелодії. Руслан думав, що, можливо, перебільшує, що люди здатні поводитися нормально хоча б дві години. Що його власні дитячі спогади — це його минуле, а не пророцтво.

Біля батьківського дому він знову присів перед донькою, взяв її за плечі й промовив, дивлячись у вічі:

— Алісо, слухай уважно. Якщо тобі хоч на секунду стане не по собі або щось піде не так, одразу дзвони. Не думай про чемність, просто набирай номер. Домовилися?

Аліса кивнула й додала пошепки:

— Тату, не хмурся так, а то бабуся злякається.

— Це її проблеми.

Із-за спини Аліси з’явився Геннадій Павлович, заклавши руки за спину й погойдуючись із п’яти на носок…