Різне

Циганка побачила вдову на цвинтарі й сказала: «Твій чоловік живий»

Очну ставку призначили на чотирнадцяте серпня. Остапенко пояснив, що Наталя може не приходити, обмежитися письмовими показаннями. Мельник прямо порадила відмовитися від зустрічі. Наталя все ж пішла.

Віктора ввели до кабінету у футболці й спортивних штанях. За півтора місяця він помітно схуд. Сів, поклав руки на коліна.

Вона дивилася саме на руки. Знайома широка долоня, короткі пальці. Приплюснутий ніготь великого пальця: у 2012 році він прищемив його на складі. На базарі їй знадобилися шрам, усмішка, поворот голови. Тепер вистачало цієї долоні, яку вона так багато років знала.

— Гончаренко Вікторе Михайловичу, ви знаєте присутню тут жінку? — спитав слідчий.

— Так.

— Ким вона вам доводиться?

Віктор подивився на Наталю.

— Дружиною.

— Розкажіть про аварію шостого жовтня.

Близько двадцяти секунд він мовчав. Потім опустив очі на стіл і почав говорити монотонно, без виразу. Здавалося, розповідь давно існувала в нього в голові й була повторена там безліч разів.

Повертався з іншого міста, з господарства. Випив склянку, потім ще, але вважав, що доїде. На виїзді з сусіднього міста помітив хлопця з гітарним чохлом, який голосував край дороги. Зупинився, взяв його. Попутник їхав до районного центру. Розмовляли про машини й про гітару, на яку хлопець збирав.

На двадцять другому кілометрі, біля лісосмуги, Віктор заснув. Автомобіль повело праворуч. Удар об бетонну трубу, переворот на дах.

— Я вибрався… Мене викинуло, я осторонь лежав. Потім встав, підійшов. Він на ремені висів. Я тягнув його, чесно. Намагався, я…

— Продовжуйте, — сказав Остапенко.

— Він уже мертвий був. У нього голова…

Віктор урвався.

— Одразу помер. Я це бачив.

— Що сталося далі?

— Сів на землю.

Він підвів очі, і Наталя зрозуміла, що зараз пролунає головне в його поясненні.

— Зрозумів, що мені вісім років дадуть. П’яний за кермом, людина загинула. Вісім років. Усе скінчено. Дашка без батька ростиме. Наталі як із цим жити?

Її ім’я він вимовив так, ніби турбота про неї сама собою виправдовувала те, що сталося далі. Наталя слухала, не втручаючись.

— Ви зателефонували Руденкові?

— Так.

Павло приїхав за сорок хвилин. Оглянув машину, обійшов навколо й сказав зняти годинник і обручку, надягти на загиблого.

— Це він вигадав. Він запропонував!

— А ви що зробили?

— Надягнув.

Слово прозвучало рівно. Після спроби перекласти рішення на Павла воно лишилося між ними саме по собі.

Віктор розповів, як поклав паспорт у дверну кишеню, лишив ключі. Потім Руденко взяв у багажнику шланг, злив пальне на сидіння й підпалив машину. Віктор на той час уже сидів в автомобілі друга.

— Я туди не дивився.

— Що сталося з гармонню?

Наталя напружилася.

— З чим?

— У багажнику лежав музичний інструмент, — уточнив Остапенко. — Під час затримання він опинився у вас. Чому не згорів?

Віктор мовчав. Потім відповів:

— Я дістав.

— У який момент?

— До того… Поки Паша не облив. Відкрив багажник і вийняв.

— Навіщо?

Він не відповів. Слідчий зачекав і знову спитав, чому Віктор забрав інструмент, лишивши в машині людину, яку збиралися поховати під його ім’ям.

— Не знаю.

— А я знаю, — промовила Наталя.

Усі подивилися на неї. Остапенко збирався зупинити, але передумав.

— Добра стара тальянка коштує тридцять п’ять — сорок тисяч. Для нього вона була дорогою річчю. Він усе в домі переводив у гроші. Дістав її так само, як дістав би гаманець. Пам’ять про батька тут ні до чого.

Віктор підвів голову.

— Наталю, не кажи так. Я…

— Ти знав, що я виплачую борг?

У кабінеті стало тихо.

— Відповідайте на запитання, — зажадав слідчий.

— Знав.

— Від кого?

— Паша розповідав.

— І в 2019 році ви підписали поруку, на якій стояла дата 2017 року?

— Підписав.

— З якої причини?

Віктор знову подивився на свої руки.