«Мамо, знайомся, це моя наречена…» Мати була шокована, коли подивилася на обличчя дівчини

— Мамо, познайомся з моєю нареченою.

Одного погляду на дівчину вистачило, щоб матері стало зле. Перед нею ніби стояла вона сама — така, якою була в юності.

Наталя Бондаренко змалку була слухняною донькою. Материне слово вона сприймала без заперечень і в усьому підкорялася Галині Савченко. Тому ніхто не очікував, що у вісімнадцять років Наталя завагітніє, а потім приховуватиме свою вагітність стільки, скільки зможе. Мати дізналася про все лише на останніх місяцях. Того дня вона побила доньку. Коли Наталя отямилася в лікарні, мати сказала їй, що дитина народилася мертвою.

Тепер Наталя дивилася на календар, що лежав на робочому столі. Дата — 12 жовтня — була обведена червоним. Кружечок ніби став помітнішим за все інше: за ним зникали сусідні числа, справи, сам кабінет. Минуло двадцять років. Вона стільки часу намагалася залишити той день позаду, а він щоразу повертався, не втративши нічого зі своєї жорстокості.

Варто було заплющити очі — і замість кабінету виникала маленька кімната. Наталя знову чула власне благання:

— Мамочко, я хочу цю дитину! Будь ласка!

Рушник, скручений джгутом, бив по спині, руках, ногах. Вона тулилася до стіни й прикривала живіт, але мати не зупинялася. У її крику змішалися злість і розчарування, ніби донька вчинила щось непростиме й тепер заслуговувала на все, що з нею відбувалося.

— Ти сама ще дитина! Чим ти думала? Як можна бути такою безголовою!

Наталя пам’ятала не лише біль. Пам’ятала, як намагалася достукатися до матері одним і тим самим словом, як просила її зупинитися, як здригалося тіло після кожного удару. Їй хотілося захистити дитину, а зробити вона могла так мало: притиснутися до стіни, прикрити живіт, знову попросити. Прохання ставали дедалі відчайдушнішими, але навіть це тремтливе «мамо» не змушувало Галину почути її. Між донькою, яка благала про пощаду, і матір’ю, що кричала про ганьбу, ніби не лишалося нічого, що могло б їх поєднати.

— Сподівалася, я нічого не помічу? — кричала та. — Думала, не побачу, що в тебе росте живіт? Ти зганьбила родину!

Під ударами й криками в Наталі міцніла болісна впевненість: винна вона. Саме її тепер карають за те, що вона все зіпсувала. Минали роки, а позбутися цієї впевненості виявилося не легше, ніж самого спогаду.

Потім біль став іншим — гострим, раптовим. Наталя зрозуміла, що з нею коїться щось страшне. Вона впала на підлогу, хапаючись за живіт. Лише тоді мати завмерла.

— Мамо…

Галина вже викликала швидку. Наталя пам’ятала, як її повезли до лікарні, як вона знепритомніла. Коли отямилася, побачила поруч матір. Після всього, що сталося в маленькій кімнаті, їй насамперед потрібно було дізнатися про дитину. Крізь сльози вона насилу вимовила:

— Мамо, що сталося з моєю донечкою?

— Немає її.

— Як немає?

— Померла. Лікарі нічого не змогли зробити.

У материному голосі Наталя чула більше роздратування, ніж смутку. Вона заплющувала очі від болю, плакала й благала матір сказати, що це неправда. Але Галина не втішала її: сиділа поруч і дивилася холодно, ніби звинувачуючи доньку в усьому, що сталося.

— Сама винна. Усе сама зіпсувала.

Ці слова пережили той день. Вони лишилися з Наталею на двадцять років, невіддільні від пам’яті про лікарню і від болю втрати. Вона так і не змогла забути ні материного звинувачення, ні самого того, що сталося. Минуле залишалося незагоєною раною, і зараз, перед календарем на робочому столі, ця рана знову боліла…