Циганка побачила жінку в поїзді й попросила пересісти

Щоб по-справжньому зрозуміти, чому літня ворожка в нічному поїзді взяла за руку незнайому дівчину й вимовила лише два слова: «Додому не можна», треба повернутися на два з лишком роки назад і докладно розповісти, що це було за селище, яка родина там жила і якою людиною був Віктор Петрович Коваленко.

Селище стояло на високому правому березі місцевої річки, там, де віковий сосновий ліс спускався просто до води, широкою золотавою смугою смолистого піску. А далі, за поворотом річки, починалися заплавні луки й стара, ще довоєнна залізнична гілка, якою колись возили будівельний ліс, а тепер двічі на добу, вранці й увечері, проходили звичайні пасажирські потяги, ненадовго оживляючи сонну тишу напівстанка. Місце було курортне, тихе, славилося з давніх часів цілющим сосновим повітрям і знатною риболовлею.

Сюди, бувало, приїздили відпочивати цілими заводськими профспілковими змінами. І старі в селищі досі з ностальгією згадували духові оркестри на танцювальному майданчику й човнову станцію, що розрослася вздовж усього берега. А в дев’яності, як і майже всюди в ті роки, все, що можна було розвалити й розтягти, розвалилося й розтяглося.

Закрився будинок відпочинку, обмілів і заріс ряскою ставок біля колишньої турбази, човнову станцію розібрали на дрова, а люди, хто молодший і сміливіший, роз’їхалися по містах у пошуках хоч якогось заробітку, лишивши в селищі переважно старих та тих, кому тікати було геть нікуди. А на початку двотисячних у селищі знову з’явився Віктор Петрович. Він був місцевий, народився тут-таки, у маленькому будинку біля самої води, але свого часу ще юнаком поїхав в область.

Спершу працював на лісозаготівлях, потім, розгледівши в цій справі перспективу, взявся за перепродаж будматеріалів, піднявся, сколотив початковий капітал наполегливою працею і не завжди, як поговарювали лихі язики, бездоганно чесною. А до сорока років повернувся додому вже людиною при грошах, із чорною машиною і з чітким, до дрібниць продуманим планом. Він викупив усю територію колишньої турбази за смішні, майже дармові гроші, бо охочих на неї в ті роки більше не знайшлося.

Вклався ґрунтовно, перебудував усе наново, дощенту. З’явилися охайні зрубні будиночки для гостей, лазня просто на воді з традиційною піччю, довгий дощаний причал для човнів, вольєри для єгерської служби й псарня для мисливських лайок. За кілька років на місці колишньої руїни постала доглянута, відома вже на весь район база відпочинку «Сокіл».

На базі пропонували риболовлю, зимове й осіннє полювання; тут була велика банкетна зала, яку охоче винаймали на весілля приїжджі з самої області. А трохи вище, на пологому схилі, він заклав невеликий, але добротний виноградник і відкрив власну виноробню «Лоза», що з часом стала своєрідною місцевою пам’яткою, про яку не раз із повагою писали навіть обласні газети й знімали короткі сюжети місцеві телеканали. У 59 років Віктор Петрович був у районі не просто людиною при грошах, він був справжньою опорою всього місцевого життя, і це не було перебільшенням.

Він платив зарплату своїм людям день у день, без жодної затримки, що в тих краях уже саме по собі вважалося рідкістю, гідною особливої, майже благоговійної пошани. Він власним коштом відремонтував селищний дитячий садок, коли район укотре розвів руками й послався на брак коштів у бюджеті. Він поставив нову залізну огорожу навколо старого цвинтаря й підсипав щебенем дорогу до нього, розмиту весняними дощами.

Він відновив на в’їзді до селища маленьку напівзруйновану капличку, запросив батюшку з району для освячення і відтоді щороку на Великдень накривав у дворі бази довгі столи для всіх охочих, незалежно від достатку й становища. Його великий парадний портрет висів у фоє селищного будинку культури, просто поруч із портретом голови адміністрації. А сам голова на кожних зборах, чи то День селища, чи збори мешканців, неодмінно починав свою промову зі слів щирої подяки на адресу Віктора Петровича.

Був він кремезний, широкоплечий, з обвітреним засмаглим обличчям людини, яка багато буває на свіжому повітрі, на полюванні, на риболовлі, серед виноградних лоз, з низьким, напрочуд приємним для слуху голосом, що якимось незбагненним чином змушував людей мимоволі кивати в такт словам іще до того, як вони встигали до пуття розібрати їхній зміст. За святковим столом він умів неквапно й влучно розповісти історію, від якої всі довкола сміялися до сліз, а сам при цьому лише спокійно спостерігав за реакцією, не сміючись зовсім, ніби приміряв чужу реакцію на себе. За весь час, що він прожив у селищі, ніхто й ніколи не чув, щоб він кричав у гніві чи зривався на грубість.

Це, мабуть, і було в ньому найпомітнішою рисою, тим, що справляло на людей найбільше враження. Це була нелюдська, відточена витримка. Мирославі розповідали про його першу дружину значно пізніше, коли вона вже жила в селищі.

Але згадати про це варто й тут, трохи забігаючи наперед. Вона пішла від нього ще 30 років тому, зовсім молодою жінкою, забравши грудну дитину, і жодного разу не пояснила причину розлучення нікому, крім, можливо, найближчих подруг. І відтоді жодного разу в житті не з’явилася в селищі, навіть проїздом, навіть через роки, коли всі образи, здавалося б, мали охолонути…