Циганка побачила жінку в поїзді й попросила пересісти

— Пересідай, доню, ближче до мене. Не бійся, не з’їм. Просто сядь поруч і послухай стару.

Дівчина мимоволі всміхнулася, як усміхаються люди, зіткнувшись із невинною вагонною дивакуватістю, на кшталт звички мандрівниці ворожити всім стрічним підряд. — Ви ворожити хочете? Дякую, не треба, у мене й грошей із собою майже немає. — Грошей я з тебе брати не збираюся, — просто сказала Мирослава, без тіні образи.

— Мені твої гроші ні до чого. Мені треба, щоб ти вислухала мене до кінця, а там хоч назад пересідай. Як тебе звати, доню? — Марина, Марина Петрівна Мельник.

— От що, Марино Петрівно, — сказала Мирослава і вперше за всю розмову подивилася їй просто в очі, і погляд у неї виявився таким пильним, таким уважним і таким моторошно спокійним, що дівчині стало не по собі, ніби її одним рухом роздягли до самої суті. — Скільки тобі тижнів? — Марина здригнулася так, що вся полиця хитнулася. — Яких тижнів? — Ти прекрасно знаєш, яких.

— Скільки в тебе зараз тижнів вагітності? — спитала вона. Обличчя в Марини повільно, хвилями, залилося рум’янцем, а потім так само повільно зблідло назад до нездорового воскового відтінку. — Звідки ви знаєте? Я нікому в селищі ще не казала.

— У мене навіть плащ підібраний так, щоб… — Плащ тут геть ні до чого, доню, — втомлено сказала Мирослава, ніби їй самій було важко пояснювати це всоте за довге життя. — Я по ході бачу, бо ти сумку під себе підклала, коли сідала, щоб пом’якшити поштовх. По обличчю бачу.

— Я тридцять із лишком років пологи в наших жінок приймала. Цю ходу я з тисячі інших упізнаю із заплющеними очима. — То що тобі сказали в консультації? Скільки тижнів?

— Дванадцять, — тихо, майже пошепки вимовила Марина. — Рівно дванадцять. Я якраз в область їду, на перше справжнє УЗД.

— Направлення ось із собою везу. Мирослава помовчала, дивлячись на неї спідлоба, потім узяла руку дівчини, не питаючи дозволу, перевернула її долонею догори й подивилася не так на лінії долі, як на внутрішній згин ліктя, на тонку, майже прозору шкіру, під якою синювато проступали вени. На секунду її палець затримався трохи вище згину, там, де шкіра була ледь помітно світліша за довколишню, ніби колись там була маленька цятка, давно й акуратно заросла.

— А це в тебе звідки? — спитала вона тихо, майже пошепки. — Що? — Марина подивилася на власну руку так, ніби бачила її вперше. — Не знаю навіть, може, кров на аналіз десь здавала.

— Може, — погодилася Мирослава, але обличчя в неї за цю секунду встигло стати іншим, важким, старим, ніби вона разом постаріла ще на десять років. — Слухай мене, Марино Петрівно, і слухай уважно, бо зараз я скажу тобі річ, через яку ти, найімовірніше, вважатимеш мене божевільною старою з поїзда, і матимеш на це повне право, але я все одно скажу, а далі роби, що хочеш. У тебе термін не дванадцять тижнів, у тебе термін набагато більший, ніж кажуть лікарі й ніж думаєш сама ти.

І додому — туди, куди ти зараз, вочевидь, прямуєш, — тобі повертатися ніяк не можна: я ж бачу, ти їдеш не до себе, а в чужий дім. Вагоном у цей момент пройшла провідниця, дзенькаючи склянками в бляшаних підсклянниках, і на секунду перервала розмову своїм буденним: «Чай, каву будете?». Мирослава відмахнулася коротким рухом руки, не відриваючи погляду від Марининого обличчя.

— Сядь поруч зі мною, доню, — повторила вона м’якше. — Просто сядь і послухай, що я тобі розповім про себе і про те, що я знаю. Я не вперше в житті це бачу, і вдруге я вже мовчала, утретє мовчати не зможу, сама собі цього не прощу…