Деталь під кришкою дорогого гроба, що позбавила всіх дару мови

— Марина ледь не плакала від полегшення.

— Усе нормально, мамо! — бадьоро відповів він. — Не хвилюйся.

І цей голос, такий живий і впевнений, на кілька хвилин повернув їй душевну рівновагу.

— По новинах якісь жахи показують…

— Мамо, не вір усьому підряд. Там сусіди трохи розбушувалися, але наші вже навели лад. Нас туди навіть близько не підпускають. Там професіонали працюють, а ми тільки на навчання виїжджаємо.

— На навчання? Іллюшо, бережи себе, чуєш?

Вони ще трохи поговорили про побутові дрібниці, про дім, про сусідів, про Аню. Але після розмови тривога нікуди не зникла. Марина все повторювала про себе: які можуть бути навчання, якщо на кордоні стріляють?

Минув тиждень. Ілля більше не дзвонив. Новини ставали дедалі важчими, тривожнішими, заплутанішими. У магазині знайомі зупинялися біля Марини й співчутливо питали:

— Марин, як там твій Ілля?

— Служить, — коротко відповідала вона.

— Ох, біда яка… Треба ж було йому саме тепер до армії потрапити. Тримайся, ти зовсім схудла, лиця на тобі нема.

— Усе нормально, — відмахувалася вона, хоча в голові в неї була тільки одна думка: де мій син?

Місяць минув у цілковитому мовчанні. Марина не витримала й поїхала до місцевого центру комплектування.

— Усе гаразд, — запевняла її працівниця. — Якби щось сталося, нам би повідомили. Не накручуйте себе. У конфлікті беруть участь контрактники, а ваш син — строковик. Скільки він уже служить? Вісім місяців? Скоро додому повернеться. Просто зараз такий режим, дзвінки обмежені.

Ці слова трохи заспокоїли Марину, але ненадовго…