Деталь під кришкою дорогого гроба, що позбавила всіх дару мови

Проводи влаштували гучні й теплі. Прийшли однокласники, сусіди, знайомі. Була й Аня — перше кохання Іллі. Марині ця дівчина дуже подобалася: скромна, добра, з ясними очима. Потай жінка вже уявляла її своєю майбутньою невісткою.

Коли новобранців повезли, Марина й Аня ще довго стояли на пероні, обійнявшись, і плакали, дивлячись услід поїзду, що відходив.

— Ходімо, Анечко, — нарешті тихо сказала Марина. — Будемо чекати нашого Іллюшу.

Дівчина мовчки кивнула, витираючи сльози.

Аня поїхала вчитися до міста, але Марину не забувала. Часто телефонувала, питала, як здоров’я, розповідала новини, згадувала Іллю. Марина звикла до цих дзвінків і щоразу чекала їх із теплом.

Одного разу телефон задзвонив удень. У слухавці пролунав стривожений голос Ані.

— Тітко Марино, ви сьогодні новини дивилися?

— Ой, ні, дитино, — відповіла жінка. — Я зранку на кухні шпалери клею. Замоталася зовсім. Тільки склянку чаю випила, навіть телевізор не вмикала.

— Тітко Марино… Там війна почалася, — тремтячим голосом сказала дівчина.

У Марини потемніло в очах. Вона вхопилася за край столу, щоб не впасти.

— Яка війна? Де?

— На кордоні. Там, де Ілля служить. Кажуть, стріляють.

Марина відчула, як повітря стало густим і важким. Вона вимкнула телефон і майже без сил опустилася в крісло. Трохи оговтавшись, увімкнула телевізор.

Новини трохи її заспокоїли. Так, на кордоні було неспокійно. Так, ситуація напружена. Але диктори кілька разів повторили, що строковиків до конфлікту не залучають, що працюють лише професійні військові.

За годину зателефонував сам Ілля.

— Синочку, як ти там?…