Дід спустився чистити пересохлий колодязь, але те, що він знайшов на дні, здивувало все село
Дзвін діставали з колодязя три дні. Звістка про те, що на Ковальчуковому подвір’ї в пересохлому колодязі знайшли дзвін, облетіла село тієї ж години й до вечора дійшла до району.
Наступного ранку біля старого зрубу зібралося стільки люду, скільки не збиралося від дня похорону останнього голови. Прийшли всі — і баби в хустках, і чоловіки, і дачники з-за озера, і молодь із телефонами, що знімала кожен рух. Хтось уже подзвонив у місцеву адміністрацію, хтось — у газету, а моторна внучка листоноші виклала в мережу коротке відео темного колодязя з підписом, від якого за добу в села з’явилося більше глядачів, ніж у ньому було жителів за всю його історію.
«Дід поліз чистити пересохлий колодязь. Те, що він знайшов, приголомшило все село». Підняти дзвін виявилося справою нелегкою й небезпечною.
Він був великий, не найбільший із тих, що ллють, але й не з малих — із тих, що звуть підзвонними. Він був у людський зріст, якщо рахувати з короною, і важив, як прикинув Мирон Павлович по бронзі, близько шістсот п’ятдесяти кілограмів, а то й більше. Таку вагу вузьким колодязем голими руками не витягнеш.
Із району приїхав знайомий Мирона Павловича, бурильник зі своєю машиною. Поставили над колодязем триногу, завели міцні стропи, і цілий день чоловіки, змінюючи один одного, спускалися вниз, обв’язували бронзове тіло, визволяли його з вікового полону мулу. Працювали обережно, як хірурги, боячись пошкодити і дзвін, і людей.
Двічі дзвін зривався й глухо, страшно гупав об нижні вінці. І щоразу село нагорі ахало в один голос, і Мирон Павлович, який стояв біля ворота, щоразу білів. Боявся не за бронзу, за людину, яка була там, унизу, поруч із цією зірваною вагою.
Першого дня тільки обкопали й обв’язали, другого підняли до середини й знову спустили, бо стропи лягли неправильно, і дзвін міг перевернутися й заклинити в зрубі. І другого ж дня ледь не сталося лиха. Унизу, обв’язуючи бронзу, працював молодий хлопець, Остапів небіж.
Молодий, спритний, безстрашний, із тих, кому під землею не страшно, бо смерті вони ще не нюхали. Він завів строп, дав знак тягти, дзвін пішов угору, і раптом петля зісковзнула з корони. Дзвін хитнувся всім своїм величезним тілом і пішов униз, просто на хлопця.
Нагорі ахнули, а Мирон Павлович, що стояв біля ворота й чув колодязь, як власне серце, крикнув раніше, ніж збагнув: «Убік, до зрубу втиснись!» І хлопець, послухавшись не розуму, а окрику, втиснувся в стінку, і бронзова громада пройшла на ширину долоні від нього й із глухим страшним гулом сіла на дно, піднявши фонтан багнюки. Хлопця витягли білого, тремтячого.
Він потім розповідав, що чув, як дзвін над самісіньким вухом у нього тихо, низько загув, ніби попередив. Старі похитали головами. Живий дзвін-то, вісімдесят років мовчав, а голос подати встиг…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
