Патрульні вирішили скористатися становищем жінки, не підозрюючи, ким вона виявиться насправді.

— Телефон віддайте, — зажадав Віктор Бєлов і так різко схопив жінку за лікоть, що з її сумки випала пляшка води.

Павло Коваленко за звичкою розчинив задні дверцята службової машини, очікуючи, що незнайомка сяде сама. Але вона відступила, притиснула телефон до грудей і голосно запитала, на якій підставі її утримують. Віктор штовхнув її плечем, Павло мимоволі перекрив шлях з іншого боку, і за кілька секунд жінка опинилася на вузькому сидінні між Бєловим і зачиненими дверцятами. Внутрішня ручка там не працювала.

— Я поставила просте запитання, — сказала вона, намагаючись вирівняти дихання. — Чому власниця павільйону передала вам конверт?

Віктор вихопив телефон. Перед тим як екран згас, пристрій коротко завібрував, ніби завершив якусь операцію. Бєлов не звернув на це уваги й заявив, що в конверті були документи, а жінка заважала перевірці. Вона заперечила: ніякої перевірки не було — він підійшов до павільйону, взяв конверт і відразу попрямував до машини.

Павло стояв біля відчинених дверцят, відчуваючи, як під коміром збирається піт. Усе сталося на очах у продавців і двох водіїв, однак люди квапливо відверталися. Лише власниця невеликого продуктового павільйону Марина Бондаренко не зрушила з місця. Вона притискала долоню до рота й дивилася не на жінку, а на Віктора.

Вранці начальник підрозділу Юрій Смирнов викликав Бєлова до себе ще до розподілу маршрутів. Вони розмовляли за зачиненими дверима сім хвилин. Потім Віктор звелів Павлові їхати до ринку і всю дорогу видивлявся серед перехожих жінку в зеленій хустці. На запитання, кого вони шукають, він відповів, що надійшло повідомлення про кишенькову злодійку.

Павло такого повідомлення не чув. У службовому журналі викликів нічого схожого не було, черговий не передавав орієнтування, а зелений індикатор на панелі показував, що маршрут їхньої машини, як і раніше, автоматично зберігається в загальній диспетчерській системі. Жінка в зеленій хустці просто стояла біля павільйону з пляшкою води й знімала, як Марина передає Вікторові сірий конверт.

— Сідай за кермо, — кинув Бєлов. — Доправимо її для з’ясування.

Павло нагадав, що спершу слід зареєструвати затримання. Віктор відповів, що це не затримання, а добровільна поїздка свідка. Жінка повернула голову до Павла. Їй було близько п’ятдесяти. Світлі пасма вибилися з-під хустки, на щоці залишився червоний слід від краю дверцят, але дивилася вона не розгублено, а зосереджено, ніби запам’ятовувала кожне слово.

Павло знав про зламану внутрішню ручку вже третю зміну. Заявку на ремонт він залишив у журналі, але машину знову випустили на маршрут, а Віктор пожартував, що із заднього сидіння пасажирів усе одно випускає працівник. До цієї миті несправність здавалася прикрою дрібницею. Тепер жінка смикнула ручку раз, удруге, зрозуміла, що відчинити дверцята не зможе, і перестала марно витрачати сили. Павло раптом побачив салон її очима: металева перегородка попереду, Бєлов праворуч, зачинені дверцята ліворуч і він сам зовні, не даючи відступити. Щоб усе виправити, досить було негайно відчинити дверцята й викликати чергового по зв’язку. Але Віктор уже грюкнув ними, а Павло дозволив наступній секунді настати…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇