Дід спустився чистити пересохлий колодязь, але те, що він знайшов на дні, здивувало все село

На глибині метрів із десять він запалив ліхтар. Далі пішло зовсім вузько й студено. Тут, біля самого дна, зруб був інший, старіший, із товстіших колод, тесаних ще дідовою сокирою, а може, й прадідовою.

Мирон Павлович знав — нижні вінці цьому колодязю ставили понад сто років тому, і він їх не чіпав, бо дуб під водою не гниє, а кам’яніє, і такі вінці стоять віки. Він спускався дедалі нижче, і студений металевий запах ставав сильнішим, і старий нарешті зрозумів, що так пахне бронза, яка довго лежала у воді, — зеленню, холодом, старою монетою. Він тоді ще здивувався цьому запаху.

Звідки б бронзі взятися в колодязі? Але подумав — може, відро колись упустили чи ківш, мало що могли впустити в колодязь за сто років. І поліз далі. Ноги його торкнулися дна.

Дно пересохлого колодязя було не таке, яким він його пам’ятав. Завжди тут був чистий пісок із галькою, промитий водою, і в ньому, в ямці, бив ключик, тоненький струмок, що давав колодязю життя. Тепер ключик мовчав, забитий мулом, а посеред дна, там, де завжди був чистий пісок, щось темніло.

Мирон Павлович підняв ліхтар. Із мулу й палого листя здіймався чорний, укритий зеленим нальотом бік чогось величезного, гладкого, вигнутого. Спершу старий подумав: валун.

Звідки б узятися валуну на дні колодязя, який він сам чистив сотню разів, і ніякого валуна там зроду не бачив? Це питання майнуло й зникло, бо він присів і торкнувся знахідки рукою. І рука сказала йому те, чого не сказало око. Це не камінь.

Метал. Холодний, слизький від донного слизу, але під слизом — щільний, литий, трохи теплий там, де торкалася його жива долоня. Він повів рукою по вигину.

Вигин ішов убік, розширюючись донизу, як бік великого дзвона. Мирон Павлович завмер навпочіпки на дні власного колодязя. За тридцять метрів під землею, при світлі однієї свічки.

І відчув, як по спині його, попри весь холод, пішов жар. Він розчищав мул руками, кваплячись, обламуючи нігті, і з кожним рухом з-під бруду проступало дедалі більше зеленої бронзи. Округлий бік.

Литий поясок із якимось візерунком. І біля самого верху, де бронза звужувалася до корони, літери. Відлиті в металі старі церковні літери, яких він не міг розібрати в темряві, але які точно, безсумнівно, були літерами.

Як цей дзвін потрапив сюди? У його колодязь? На його подвір’я? Під воду? На саме дно? Як? Він же чистив це дно десятки разів. Він же знав кожен його камінчик. І тут старого обпекла одна думка, від якої йому стало не по собі.

Він ніколи не чистив саме дно до кінця. Завжди лишав недоторканим нижній шар, той, де бив ключ: невмілий рух міг замутити жилу, і тоді вода пішла б. Усі ці роки він знімав мул зверху, а до самого дна, де під піском лежала ця бронза, не добирався.

Вона лежала тут увесь цей час — під водою, яку він пив і якою поїв пів села. Лежала все його життя, все життя його батька і, можливо, діда.

— Мироне Паличу! — долинув згори глухий, наче з бочки, голос Остапа. — Живий там? Чого замовк?

Старий підвів голову. Біле коло неба було безмежно далеко.

— Тягни! — крикнув він, і голос його зірвався. — Тягни нагору, Остапе, і клич людей! Тут… Тут таке, що все село збіжиться…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇