Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

— Віддай флакон, — сказав Кравченко.

— Відійдіть.

Віктор зірвав кришку. Олена подумала, що він спробує випити вміст або хлюпнути в Марину, але він кинув флакон на підлогу й наступив каблуком.

Скло хруснуло, рідина розтеклася по дошках.

— Тепер доводьте.

Кравченко навіть не ворухнувся.

— Ви щойно знищили речовий доказ перед трьома камерами й двома сотнями свідків.

Віктор озирнувся. Оператори телебачення й справді знімали.

Один із них не вимкнув прямого ефіру, попри наказ. Уперше на Вікторовому обличчі з’явився справжній страх. Він рвонувся до краю сцени, але робітники не розступилися.

Ніхто його не вдарив, люди просто стояли плече до плеча. Ті самі люди, перед якими він багато років говорив про обов’язок, допомогу й майбутнє району. Кравченко клацнув наручниками.

Коли Віктора виводили, Марина відвернулася, вона не дивилася йому вслід. Олена передала дівчинку лікарям звичайної швидкої й поїхала разом із нею. Галина Степанівна сиділа з іншого боку нош.

Вона все ще тримала онуку за руку, але не стискала її. Дозволяла Марині самій вирішувати, коли відпустити. На повороті до лікарні дівчинка спитала:

— Бабусю, мама справді сховала ляльку для мене?

— Для нас обох.

— А чому ти не прийшла раніше?

Галина Степанівна заплющила очі.

— Приходила. Тільки я кричала, сварилася й вимагала, щоб усі відразу мені повірили, а він говорив спокійно й показував папери. Мені здавалося, якщо я кричатиму ще голосніше, мене почують. Вийшло навпаки.

— Ти мене замикала?

— Один раз. Я боялася, що він тебе забере. Замкнула двері й сказала, що не віддам. Ти плакала. Я вчинила неправильно, навіть якщо хотіла тебе захистити.

Марина мовчала.

— Ти пробачиш мені? — спитала бабуся.

— Не знаю.

— Добре, ти не зобов’язана знати це зараз.

Це була перша правильна відповідь, яку Галина Степанівна дала онуці за довгий час. У лікарні Марину помістили в реанімацію. Розпилювач вилучили, лабораторію фонду опечатали.

У капсулі знайшли той самий препарат, що й у крові. Дози були невеликі, але регулярні. Віктор не прагнув убити дівчинку одразу.

Йому потрібна була спадкоємиця, яку можна показувати на камеру й від імені якої можна ухвалювати рішення. Але перед продажем заводу опікунська рада вимагала незалежної оцінки її стану. Якби Марина почала одужувати й розповіла про дзвін, опіка могла перейти до бабусі.

Тому в останні тижні напади почастішали. Сьогоднішня доза була іншою, вона могла стати останньою. Три доби Олена майже не йшла з відділення…