Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

Оля стояла біля апаратної з флешкою Оксани й телефоном. Поруч із нею був Степан Васильович Левченко, маленький сухорлявий старий в овечому жилеті. Вона знайшла його вранці, і він привіз не тільки копії старих документів, а й людину, яка сорок років відповідала в будинку культури за кіноапаратуру.

Залою рознісся голос Віктора із запису лялькової камери.

— Після цього звуку приходить біль. А хто завжди приходить перед болем?

— Бабуся.

— Правильно.

На екрані було погано видно обличчя, зате кожне слово звучало виразно. Потім Віктор наказав Марині випити, увімкнув розпилювач і почав рахувати секунди.

Люди в залі завмерли. Віктор кинувся до апаратної, Степан Васильович замкнув двері зсередини. Робітники заводу стали впоперек проходу.

— Додивимось! — сказав хтось.

— Це підробка! — крикнув Віктор. — Голос можна зробити будь-який!

Тоді екран показав Оксану.

Запис із рожевого диктофона був лише звуковий, але Оля вивела на тло її фотографію.

«Віктор підмішує Марині ліки, після яких вона нічого не пам’ятає. Він дзвенить браслетом, потім дає їй солодку воду.

Марина думає, що після дзвону їй стане краще, але спершу зле їй робить він».

Галину Степанівну відпустили. Вона піднялася на сцену, опустилася біля онуки й не намагалася торкнутися.

— Мариночко, я тут! — сказала вона. — Я не підійду, поки ти сама не захочеш.

Віктор стояв на краю сцени, за ним зімкнулися робітники.

На його обличчі ще тримався спокій, але браслет дзвенів від тремтіння руки.

— Вона все одно тебе боїться, — сказав він Галині. — Подивися на неї, ти для неї чудовисько.

Марина розплющила очі. Олена підтримувала їй голову й потроху давала солодкий розчин. Дівчинка почула Віктора, її погляд знайшов срібну підвіску.

— Дзенькни ще, — прошепотіла вона.

— Що?

— Дзенькни.

Віктор машинально ворухнув рукою.

Підвіска вдарилася об застібку, Марина здригнулася. Усе її тіло вимагало зіщулитися, затулити вуха й повторити завчені слова. Багато місяців цей звук означав, що зараз прийде біль.

А потім дорослий пояснить, кого треба винуватити. Дитина швидко вчиться правилам, які допомагають пережити небезпеку. Вона стає зручною, вгадує настрій, повторює потрібні фрази й іноді навіть захищає дорослого, який завдає болю, бо від нього залежать їжа, дім і право не лишитися самій.

Це не слабкість і не згода, це спосіб вижити там, де опір здається марним. Найважчий крок починається не з гучного бунту, а з маленького сумніву. А раптом правило, якого мене навчили, було брехнею? Марина заплющила очі, дочекалася, поки тремтіння мине, і знову подивилася на бабусю.

— Це не ти кличеш ніч, — сказала вона.

Галина Степанівна заплакала.

— Не я, рідна.

Дівчинка простягнула руку. Бабуся підсунулася навколішки й вклала в неї свої пальці. Марина не закричала.

Вона стиснула бабусину долоню, слабку, шорстку, що пахла яблуками й господарським милом. Залою пройшов шум. У когось вирвався схлип.

Віктор відступив.

— Це нічого не доводить.

— Доводить аналіз, — сказав з краю сцени Роман Михайлович.

Він тримав у руці аркуш, який щойно надіслала незалежна лабораторія. У крові Марини знайшли препарат, здатний викликати саме такі напади. Препарат вироблявся в лабораторії фонду й офіційно не призначався дитині.

Наталія Руденко з’явилася біля входу до зали в супроводі слідчого. Після звільнення Людмили вона знову змінила свідчення й погодилася показати, де готували капсули. Цього разу поруч не було Вікторового адвоката.

— Я передавала йому розчин, — сказала вона. — Останню капсулу він забрав сьогодні вранці. Вона має бути в приладі.

Кравченко надягнув рукавички й прийняв у Олени розпилювач. Віктор подивився на бічні двері. Там уже стояли двоє обласних співробітників.

— Ви пошкодуєте, — сказав він Дорошенкові.

— Уже пошкодував, — відповів Роман Михайлович. — Тепер відповідатиму.

— Усі відповідатимете.

— Можливо.

Віктор ступив до Марини так швидко, що Олена не встигла зрозуміти його наміру.

Він вихопив із кишені маленький флакон і притиснув до грудей.

— Хочете правду? — закричав він. — Без мене цей завод давно б помер. Оксана була слабкою, її мати — сільською божевільною, а дитина не здатна керувати навіть собою. Я рятував те, що вони розтягували…