Різне

Дівчинка заплакала, побачивши бабусю. Але камера в ляльці зняла правду

Олена стала між ними. І тут у всьому корпусі згасло світло. Аварійні лампи мали ввімкнутися відразу, але не ввімкнулися.

Відділення провалилося в темряву. Десь заплакала дитина, хтось закричав, щоб принесли ліхтарі. Прилади коротко пискнули й перейшли на резервні батареї.

У цій метушні Олена почула тонкий металевий дзвін зовсім поруч. Потім Маринине ліжко виявилося порожнім. Олена намацала телефон і ввімкнула ліхтарик.

Простирадло було відкинуте. Трубка крапельниці обірвана біля з’єднання. На підлозі темніла крапля крові.

Двері палати гойдалися.

— Закрити виходи! — крикнула вона.

Але Віктора в коридорі теж не було.

Дорошенко стояв біля поста, освітлений знизу екраном телефона. Він дзвонив у технічну службу й говорив надто голосно, ніби хотів перекрити всі інші голоси. Оля кинулася до ліфтів.

Ткаченко побіг сходами вниз. Олена помітила білий дріт, що тягнувся з-під стійки. Хтось заздалегідь вимкнув блок аварійного освітлення відділення.

Штекер лежав на підлозі.

— Це не поломка! — сказала вона.

Роман Михайлович не відповів.

На пожежних сходах грюкнули двері. Олена кинулася туди. Внизу майнув світло, почулися швидкі кроки.

Вона пролетіла два поверхи, ледь торкаючись перил, і побачила Наталію Руденко. Помічниця фонду тягла лікарняне крісло, в якому сиділа Марина, укрита чужим пальтом. Дівчинка була при тямі, але не пручалася.

За кріслом ішов Віктор.

— Стійте!

Наталія озирнулася й штовхнула крісло вниз по майданчику. Колеса вдарилися об першу сходинку.

Олена встигла схопити ручку. Крісло розвернулося, Марина скрикнула. Віктор перехопив Олену за плечі.

— Відпустіть! — сказав він їй в обличчя. — Ви не розумієте, куди лізете?

— Уже розумію!

Вона вдарила його ліктем у груди. Він відсахнувся, але не відпустив.

Наталія знову потягла крісло. І тут зверху пролунав голос Людмили Іванівни.

— Вікторе Олексійовичу, усміхніться!

Санітарка стояла на майданчику й знімала все на телефон.

Поруч із нею були Оля й двоє батьків із сусідніх палат. Віктор миттєво розтиснув руки.

— Дитину екстрено перевозять, — сказав він уже спокійніше. — Унизу чекає реанімобіль.

— Без лікаря? Темними сходами? — спитала Оля.

— У ліфтах вимкнене живлення.

— Резерв у ліфтах працює, — відповів чоловік із сусідньої палати. — Я електрик, ви самі вибрали сходи.

Знизу піднявся Ткаченко з охоронцем.

Віктор зрозумів, що пройти не вдасться.

— Поверніть Марину до палати, — наказав він Наталії. — Негайно. Це непорозуміння.

Наталія дивилася на нього так, ніби вперше зрозуміла, що в разі провалу він залишить її саму. Руки в неї затремтіли.

— Ви обіцяли, що все закінчиться сьогодні, — сказала вона.

— Замовкни.

— Ви сказали, після переведення вона нічого не згадає.

— Наталіє!

Телефони знімали з двох боків. Віктор ступив до помічниці, але Олена затулила її собою.

— Говоріть далі.

Наталія притиснула долоні до рота, потім сповзла по стіні й сіла на сходинку.

— Я не знала спочатку, — прошепотіла вона. — Він казав, що це лікування, що дівчинка хвора і препарат не можна призначати офіційно. Я привозила капсули для розпилювача. Потім побачила напад, хотіла піти, він показав папери з моїм підписом і сказав, що все повісять на мене.

— Де білий прилад?

— У його машині.

— Що було в капсулах?

— Я не знаю. Розчин без етикетки. Його робили в лабораторії фонду.

Віктор розсміявся, надто різко й голосно.

— Прекрасно. Перелякана співробітниця верзе дурниці. Звільнена лікарка керує виставою, а ви знімаєте дитину у тяжкому стані. Приберіть телефони.

Знизу почулися голоси поліцейських.

Хтось таки встиг викликати наряд. Марина потягнула Олену за рукав.

— Лялька у вас?

— Так.

— Там ключ від дідової грози.

— Що це означає?