Дівчинку з інвалідністю залишили на добу в чужих людей, а вранці мачуху чекало несподіване відкриття

— Спокійний який, — прошипіла Оксана. — Думав, я не подзвоню? Я твій номер зберегла. Знайду й адресу, якщо треба. Як ти посмів забрати Дарину? Вирішив разом із нею забрати й її гроші? Не вийде. Негайно повертай її, інакше…

— Інакше що? — перебив Мирон. Голос його став жорсткішим. — Ви віддали беззахисну дівчину чужому чоловікові за гроші. Навіть не спитали її згоди. Ви роками жили за рахунок того, що було призначене їй. Ви чудово розуміли, що робите.

— Ах от як! Значить, ти був другом Павла і все це підлаштував? Змовилися за моєю спиною? Я сама піду в поліцію!

— Ідіть, — сказав Мирон. — Тільки не забудьте розповісти, за що отримали конверт. Докази в мене є. І після вашого вчинку я зроблю все, щоб ви відповіли.

Оксана задихнулася від злості.

— Ти ще пошкодуєш.

Та Мирон уже вимкнувся.

Вона довго ходила кімнатою, стискаючи телефон. Лють і страх змішалися так, що стало важко дихати. Вона розуміла: звинувачувати Мирона майже неможливо. Будь-яка спроба виставити себе потерпілою обернеться запитаннями, на які немає безпечних відповідей.

Від безсилля вона подзвонила Дарині. Коли та відповіла, Оксана не стала просити пробачення, не спитала, як вона. Навпаки — вилила на неї все накопичене зло. Називала невдячною, казала, що без неї Дарина нікому не потрібна, що ніколи не стане на ноги, що ще приповзе назад. Дівчина плакала мовчки, і це лише сильніше розпалювало Оксану.

Цим дзвінком вона сама поставила крапку. Мирон до останнього вагався, чи варто доводити справу до суду: він думав про стан Дарины, про її нерви, про те, як важко буде знову переживати приниження. Та після тієї розмови сумнівів не лишилося…