Дівчину вважали дивною через одне рішення, але згодом саме воно змінило все її життя

— Ногу мені пошкодила хвороба, — сказав Павло. — Я цього не вибирав. Коли почалася війна, комісія не взяла мене до строю. Якби міг, пішов би. Але я робив тут те, що мусив: лагодив техніку, щоб хліб ішов туди, де він був потрібен, допомагав родинам, у яких чоловіки не повернулися. Я не носив зброї, сину, але щодня намагався не бути марним. Хіба праця далеко від бою менше потрібна?

Матвій дивився в підлогу.

— Мене дражнять.

— Мене теж дражнили, сину. Довго. За ходу, за бідність, за те, що я рано лишився сам. Боліло. Але потім я зрозумів: людина живе не в нозі й не в чужому прізвиську. Вона живе в тому, що вміє зробити, кого може любити, кому здатна допомогти.

Матвій помовчав, потім спитав тихіше:

— А мама як тебе покохала, якщо всі сміялися?

Павло вперше за розмову всміхнувся.

— Мама твоя виявилася зрячішою за всіх. Вона побачила в мені людину, коли інші бачили одну кульгавість. І досі, уяви собі, дивиться так, ніби я найкращий чоловік на землі.

Ця розмова не відразу зняла з Матвія підліткову образу, але змінила в ньому головне. Він почав інакше дивитися на батька. Пізніше навіть став розповідати друзям, що його мати вибрала Павла всупереч усьому селу — і не помилилася.

Минуло двадцять років від того дня, коли юна Марина сказала батькам, що вийде за Павла Ковалюка. Настав травень 1949 року. Знову цвіли яблуні, над річкою підіймався ранковий туман, земля пахла молодою травою. Але тепер це була перша по-справжньому спокійна весна за довгий час: без війни, без щоденного чекання біди, з несміливою надією на відновлене життя…