Дружина пішла з ресторану під час сімейної вечері, залишивши чоловіка й свекруху перед несподіваною проблемою

Їх провели до окремого кабінету з важкими шторами й приглушеним світлом. Обслуговувати стіл мав Артем — високий офіціант у бездоганно білому кітелі й тонких рукавичках.

Алкоголю в ресторані не подавали: заклад пишався концепцією усвідомленого відпочинку. Брак градуса розкоші тут добирали рідкісними напоями, незвичними продуктами й назвами, довшими за перелік інгредієнтів.

— Почнімо з авторського лимонаду з маракуї, вирощеної на далеких тропічних плантаціях, — розпорядився Богдан, навіть не глянувши на ціну. — І принесіть той особливий чай — той, що збирають на світанку десь високо в горах.

Артем шанобливо схилив голову.

— «Дихання імператора». Прекрасний вибір. Один чайник коштує вісімнадцять тисяч.

Кадик Богдана помітно сіпнувся. На мить йому захотілося відступити, але Галина Степанівна й Лариса дивилися на нього, чекаючи рішення.

— Несіть, — вимовив він із недбалим помахом руки. — Сьогодні свято.

Ювілярка взялася за меню з тим запалом, ніби продукти завтра мали зникнути назавжди. Вона замовила фаланги королівського краба під вершковим соусом із трюфелем, тонко нарізану мармурову яловичину, чорну ікру на крижаній підставці, перепелині яйця й тарілку фруктів, доставлених із далеких островів.

Лариса вибрала салат із лобстером та їстівним золотом. Тарас додав ще кілька дорогих позицій, не виказуючи ні захвату, ні занепокоєння.

Коли Артем повернувся до Оксани, вона закрила меню.

— Мені овочевий салат і склянку води без газу. Більше нічого.

Галина Степанівна закотила очі.

— Оксано, перестань удавати бідність. Богдан пригощає. Візьми хоча б устриць.

— Дякую, але я погано переношу показну розкіш. Овочів буде досить.

Тарас хмикнув, прикривши рота кулаком. Богдан насупився, свекруха відвернулася. У цю мить двері розчинилися, і офіціанти почали перетворювати стіл на дорогу декорацію до чужого марнославства…
👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇