Два брати повернулися з фронту й зайшли до кафе
Я коротко описав ситуацію. Юра вислухав і сказав:
— Я чув про Лісовського. У нього рильце в пушку, але його давно ніхто не чіпає. Дах серйозний, але я покопаю. Дай мені пару днів.
Я поклав слухавку й відчув, що вперше за цей тиждень усередині з’явилося щось схоже на надію. Ми були не самі. У нас було відео, у нас були контакти, у нас була інформація, і в нас було те, чого не мав Лісовський. Ми воювали не за гроші, ми воювали за правду.
Я відчинив двері й побачив на порозі Артема Ткача, мого брата, з обличчям білим, як стіна. У руці він тримав зім’ятий папірець. Він простягнув мені його, не сказавши ані слова. Я розгорнув і прочитав. Кривим почерком червоним маркером було написано: «Це лише початок. Ваша сім’я пошкодує, що ви народилися».
Записку прикріпили до лобового скла батькової машини, тієї самої старої машини, якою тато 20 років їздив на будівництво. Усі чотири колеса були проколоті, двірники зламані й стирчали, наче зламані пальці.
Артем стояв переді мною, і я бачив, як у його очах горить щось таке, що я бачив лише один раз у Кам’янці, коли нас затиснули й патронів залишалося на десять хвилин бою. Це був не гнів, це була рішучість людини, яка перейшла точку неповернення.
— Максе, — сказав він тихо, — досить, час дзвонити хлопцям.
Він мав рацію. Час. Ми з Артемом були добрі. Але вдвох проти системи не навоюєш. Нам потрібні були свої. Ті, хто не питає навіщо, а питає коли. Ті, хто за одним дзвінком кидає все й їде, бо так влаштований, бо інакше не вміє.
Першим я набрав Вітю. Шульга Віктор Семенович, позивний Кіт, мій заступник у розвідгрупі, людина, з якою ми три роки їли з одного казанка й спали в одному окопі. Вітя після демобілізації повернувся до свого селища й влаштувався автомеханіком. Жив тихо, працював руками, не скаржився, але всередині нього сидів той самий звір, що й у всіх нас. Звір, якого війна розбудила, а мирне життя не приспало.
Слухавку він узяв на другому гудку.
— Буран? — його голос, хрипкий, низький, упізнаваний із тисячі, звучав здивовано. — Ти живий?
— Живий, Коте, — відповів я. — Потрібна допомога. Не на фронті, вдома.
Пауза. Одна секунда, дві. Потім:
— Коли бути?
— Завтра надвечір.
— Є.
І відключився. Отак. Без запитань, без вагань, без «А що сталося?». Буран покликав — отже, треба. Крапка.
Другим я набрав Гришу. Григорій Ілліч Зайцев, позивний Доктор, наш військовий фельдшер, людина, яка зашивала нас у полі під вогнем руками, що ніколи не тремтіли. Після служби Гриша влаштувався фельдшером на швидку в нашому місті. Він знав кожен двір, кожен провулок, кожну підворіттю. І він знав людей: хто чим дихає, хто кого боїться, у кого які скелети в шафі. Інформація, якою володів Доктор, коштувала дорожче за будь-яку зброю.
— Гришу, це Буран. Ти потрібен тут, у місті. Справа серйозна.
Він відповів миттєво:
— Я на зміні. Підмінюся через годину. Де зустрічаємося?
Я назвав адресу батькового гаража на околиці. Старий цегляний гараж у гаражному кооперативі, де пахло мастилом і залізом. Наше місце. Тут ми з Артемом у дитинстві допомагали батькові лагодити машину. Тут уперше випили пива. Тут ховалися від дощу. Тепер цей гараж стане нашим штабом.
Третій дзвінок. Володимир Романович Кравченко, позивний Тінь, снайпер нашої групи, найкращий стрілець, якого я зустрічав за всю службу. Худий, тихий, з обличчям, яке неможливо запам’ятати. Ідеальний розвідник.
Після служби Володя поїхав у село, працював єгерем, жив сам, розмовляв із лісом і собакою. Людей уникав, але за своїх був готовий на все. Його номер довго не відповідав. Я вже подумав, що він у лісі без зв’язку, та на восьмому гудку слухавку підняли. На тому кінці було тихо, лише потріскували дрова й скавучав собака.
— Тінь, це Буран. Потрібна допомога.
Мовчання. Потім його голос — безбарвний, рівний, наче лінія горизонту.
— Де?
Я назвав адресу.
— Далеко, — відповів він. — Буду післязавтра до ранку. Що брати?
— Усе, що є.
— Прийняв…
