Свекруха потай увійшла до квартири сина, щоб упіймати Оксану
Світлана Ігорівна обережно, немов досвідчена розвідниця на ворожій території, озирнулася довкола. На типовому сходовому майданчику було абсолютно порожньо й тихо. Сусіди згори, молода галаслива пара, вічно пропадали на роботі до пізнього вечора, а знизу жила глухувата баба Тамара, чий телевізор зазвичай бурмотів фоном на весь під’їзд, але зараз мовчав. Ідеально, просто краще не вигадаєш.
Вона дістала з бездонної шкіряної сумки в’язку ключів, вибрала потрібний, новенький, блискучий, і вставила його в замкову щілину. Повернула двічі. М’яке, ледь чутне клацання дорогого замка озвалося в її грудях приємним, теплим відчуттям виконаного материнського обов’язку. Світлана Ігорівна безшумно штовхнула важкі двері й ковзнула до просторого передпокою квартири свого єдиного сина.
У повітрі висів густий солодкуватий запах чогось ванільного, пряного й, на сувору думку Світлани Ігорівни, зухвало несерйозного. Знову Оксаночка свої заморські ароматичні палички палила. Жінка невдоволено-звичним жестом підібгала губи, акуратно знімаючи плащ. Краще б наваристих щів чоловікові зварила чи котлет накрутила, а не розводила по кутках цей сектантський сморід. Миколка останнім часом зовсім змарнів. Синці під очима, самі шкіра та кістки. На самих її броколі та смузі довго не протягнеш.
Заради справедливості, Світлана Ігорівна ніколи не вважала себе шпигункою чи, «боронь боже», свекрухою-монстром із дурних анекдотів. О ні! Вона щиро вважала себе невидимим ангелом-охоронцем їхнього молодого сімейного вогнища. Ну й що з того, що дорослий син навіть не здогадувався про існування дубліката ключа в її сумці? Ну й що, що невістка Оксана свято й наївно вірила, нібито єдиний ключ на крайній випадок надійно захований у сусідки тітки Валентини?
Світлана Ігорівна, яка прожила довге й складне життя, знала краще: сучасній молоді просто необхідні тверда спрямівна рука та невидиме, але пильне око. Перевірка ніколи не буває зайвою. Довіряй, але перевіряй. Тим паче буквально напередодні вдень вона на власні очі бачила Оксану біля великого торговельного центру. Та дзвінко, закинувши голову, сміялася, сідаючи на пасажирське сидіння незнайомої сріблястої іномарки бізнес-класу.
«Ну от, припливли», — з гіркотою подумала вона тоді, проводжаючи поглядом блискучі фари. Мало того що готувати не вміє, то ще й роги наставляє моєму довірливому Миколці, поки той цілодобово гарує на своїх будівельних об’єктах, щоб оплачувати її забаганки.
Вона по-господарському пройшла на кухню. Звичним, доведеним до автоматизму рухом поправила криво причеплені сувенірні магнітики на дверцятах величезного холодильника й критично зазирнула до хромованої мийки. Порожньо. Ані крихти. Це було вдвічі підозріло. Зазвичай до вечора четверга там незмінно накопичувалася пристойна гора немитих кавових чашок і тарілок.
«Мабуть, у нашої принцеси раптом прокинулося сумління», — хмикнула Світлана, проводячи пальцем по ідеально чистій стільниці. Замітала сліди перед побаченням? Думка про багатого, нахабного коханця Оксани жила в голові Світлани Ігорівни відучора, пускаючи отруйне коріння. Вона плекала її, поливала підозрами, берегла, немов рідкісний колючий кактус…
