Двохсотлітнє дерево здавалося звичайним, аж поки робітники не дісталися його серцевини

Невеличке, м’яке ім’я пасувало йому відразу, ніби допомогло відокремити малюка від тієї ранкової біди, в якій його знайшли. Тепер він був уже не безіменним «кошеням із дупла», не випадковим клубочком життя серед уламків, а Мірко — живою істотою, за яку хвилювалися й якій намагалися допомогти. Це ім’я звучало спокійно, без зайвої урочистості, і поруч із ним крихітний знайда ніби переставав бути частиною лиха, стаючи тим, кого можна кликати.

Чоловік стояв поруч і спостерігав, як працює лікар. Він іще пам’ятав долонями майже невагоме тепло кошеняти, і це відчуття не відпускало. Здавалося дивним, що зовсім недавно малюк лежав у старому дереві, серед розколу й вологої деревини, а тепер над ним схилилася людина, готова дати йому шанс. Лікар говорив неголосно, радше для того, щоб зняти напруження: малюк дуже маленький, щойно народився, слабкий, але поки тримається. Йому потрібні тепло, харчування й постійний нагляд.

Мірко залишався слабким. Лапки тремтіли, голівка майже не трималася, заплющені очі робили його мордочку ще беззахиснішою. Світ для нього поки не мав обрисів. Він не бачив ні світлих стін, ні рук лікаря, ні людини, що привезла його. Для нього існували лише тепло, запахи, дотики й голод — давній, простий, наполегливий поклик життя. Коли до його рота піднесли маленьку пляшечку з молоком, спершу здавалося, що сил у нього може не вистачити навіть на це. Він трохи повернув голову, завмер, потім зробив слабкий рух губами.

І раптом у цьому крихітному зусиллі проявилося те, чого не можна було побачити зовні: бажання жити. Мірко почав пити. Повільно, з паузами, ніби кожен ковтальний рух вимагав від нього величезної праці. Перший ковток, другий, третій стали маленькими перемогами, майже непомітними для великого світу, але величезними для того, хто тільки починав свій шлях…