Двохсотлітнє дерево здавалося звичайним, аж поки робітники не дісталися його серцевини

Дорога до найближчого центру допомоги тваринам здалася чоловікові довшою, ніж була насправді. Він їхав обережно, без різких рухів, раз у раз кидаючи погляд на згорток поруч. У самому чоловікові боролися тривога й рішучість. Він боявся, що кошеня раптом перестане ворушитися, що тепла долоні виявиться замало, що допомога може запізнитися. Та водночас у ньому міцніло вперте відчуття: раз малюка знайшли живим — значить, треба зробити все можливе, аби ця тонка ниточка не обірвалася.

Кошеня майже не подавало голосу. Іноді його тільце ледь помітно здригалося, і чоловік одразу напружувався, прислухаючись. У машині пахло тканиною, в яку він загорнув малюка, деревним пилом і холодним ранковим повітрям, занесеним із вулиці. За вікнами поволі світлішало. Звичайні будинки, паркани, порожні відтинки дороги пропливали повз, але чоловік майже не дивився на них. Уся його увага була зосереджена на крихітному пасажирові, який не розумів, куди його везуть, та вже був вирваний зі смертельно небезпечного холоду.

У центрі допомоги тваринам малюка прийняли одразу. Тут ніхто не став голосно й довго дивуватися; подив швидко поступився справі. Лікар узяв кошеня так обережно, як беруть крихку річ, яка водночас дихає й бореться. Його поклали на теплу поверхню, оглянули, очистили від дрібних частинок трухи, зігріли. Кожен рух був спокійний і точний. У таких руках крихітне тіло вже не здавалося загубленим.

Кошеняті дали ім’я — Мірко…