Фатальна помилка чоловіка, який не знав, що я стою за два кроки від нього
— у голосі Марини, найкращої подруги, тієї самої Марини, з якою Ніна ділилася найпотаємнішими таємницями ще з першого класу, бриніла нервова тремтливість. У цій тремтливості не було ані краплі жалю, лише липкий страх за власну шкуру й неприховане нетерпіння.
— Не випливе, кажу ж тобі, заспокойся, — Геннадій явно дратувався. Почулося клацання запальнички, і в повітрі поплив знайомий запах його дорогих сигарет. — І потім, ми все підготували просто ідеально, комар носа не підточить. Усі гості бачили, як вона перебрала на поминках. Убита горем донька, найтяжчий нервовий зрив, алкоголь на голодний шлунок. Сама ж бачила, вона на ногах ледь стояла. Я вивів її подихати свіжим повітрям, щоб їй полегшало. Вона підійшла до самого краю, оступилася в темряві, втратила рівновагу й упала в річку. Трагічна, безглузда випадковість. Ніхто не стане ставити зайвих запитань.
Ніна завмерла в очеретах, не сміючи дихати. Брудна, холодна вода поглинала її тіло, але холод, що скував її серце, був у тисячу разів сильніший. За десять метрів від неї, на крутому, зарослому травою урвищі, стояли двоє найближчих, найрідніших людей у її житті: її чоловік Геннадій, її опора й надія, і її найкраща подруга Марина, її довірниця й названа сестра.
Події останніх тижнів злилися для Ніни в один безперервний, сірий, в’язкий туман, крізь який проступали лише окремі, болісно гострі уламки. Усе почалося з того, що вона поховала матір. Віра Іллівна померла настільки раптово, що в це було зовсім неможливо повірити. Здавалося б, іще вчора ввечері вони розмовляли телефоном, мати скаржилася на погоду, обговорювала якісь дрібні побутові проблеми, цікавилася успіхами Геннадія на роботі.
А вранці пролунав той страшний, розтинаючий ранкову тишу дзвінок від сусідки. Мати лягла спати у своє акуратно застелене ліжко й просто не прокинулася. Бригада швидкої допомоги, що приїхала, констатувала смерть. Літній, зморений лікар довго заповнював папери, а потім монотонно сказав щось про зношені судини, про вікові зміни, про тромб, що відірвався. Він особливо наголосив, намагаючись, мабуть, утішити Ніну, що смерть була миттєвою і Віра Іллівна зовсім не мучилася.
Ніна стояла в коридорі лікарні, механічно кивала головою, машинально ставила підписи на бланках, а сама думала зовсім про інше. Мама мучилася. Вона мучилася все своє життя. Віра Іллівна була тихою, забитою, вічно наляканою жінкою, яка, здавалося, складалася з одних лише тривог і страхів. Вона постійно чогось боялася. Спочатку, в далекому дитинстві Ніни, вона до непритомності боялася свого владного, важкого на руку чоловіка, батька Ніни. Потім, після його відходу, до тремтіння боялася самотності, боялася злиднів, боялася хвороб. Але був іще один страх, найглибший, найчорніший і всепоглинальний. Страх перед тим, про що вона вперто, зціпивши зуби, мовчала довгі десятиліття, не наважуючись вимовити це вголос навіть у порожній кімнаті…
