Фатальна помилка чоловіка, який не знав, що я стою за два кроки від нього
Незадовго до своєї раптової смерті, буквально за три дні, мати зателефонувала їй пізно ввечері. Її голос тремтів, зривався, у ньому звучала така неприхована паніка, що Ніна, кинувши всі домашні справи й здивованого Геннадія, негайно викликала таксі й приїхала. Мати сиділа на маленькій, тісній кухні. На ній був старий, вицвілий байковий халат, який вона зазвичай вдягала лише тоді, коли хворіла. Світло не горіло, кухню освітлювало лише тьмяне жовте сяйво вуличного ліхтаря, що пробивалося крізь фіранки. Очі матері здавалися згаслими, запалими, довкола них залягли глибокі темні тіні. Нервовими, тремтячими пальцями вона крутила в руках стару, пожовклу від часу фотографію з обтріпаними краями.
— Пам’ятаєш дядька Льошу? — спитала вона хрипким шепотом, ніби боячись, що їх можуть підслухати.
Ніна насупилася, намагаючись витягти з глибин пам’яті образ маминого брата. Вона смутно пам’ятала його. То був високий, кремезний чоловік із густою шевелюрою й розкотистим сміхом. Він часто возив маленьку Ніну на своїх широких плечах, купував їй льодяники й завжди пах міцним тютюном і якимось хвойним одеколоном. Його не стало, коли Ніні ледь виповнилося шість років. У родині про нього намагалися не згадувати, будь-які розпитування уривалися холодним мовчанням.
— Йому… допомогли піти на той світ, — сказала мати, не підводячи очей від фотографії. Сліз не було, була лише суха, випалена туга. — І я, боягузка, майже тридцять років мовчала. Я носила це в собі, Ніно. Воно жерло мене зсередини щодня, щодня Божого дня.
І того вечора, на тісній кухні, під тихе рівне цокання настінного годинника, вона розповіла все. Дядько Льоша, Олексій Ілліч, працював у місцевому земельному комітеті в середині дев’яностих. Саме тоді, в добу дикої приватизації, кілька високопосадовців вирішили провернути велику аферу. Вони за допомогою підробок, хабарів і погроз захопили величезні шматки родючих сільськогосподарських угідь, прилеглих до річки й лісового масиву. Усе зробили тихцем, сфабрикували рішення комісій, поставили фальшиві печатки й нашвидкуруч підмахнули липові підписи. Дядько Льоша був єдиною чесною людиною в тій конторі і, на своє лихо, єдиним, хто випадково докопався до правди. Він зібрав справжні документи: чорні бухгалтерські книги із записами про хабарі й відмивання грошей, копії договорів, банківські виписки й навіть стару аудіокасету, на якій один із фігурантів зізнавався в замовленні вбивства небажаних. Він вилучив їх з архіву й сховав у своєї молодшої сестри, у Віри. Він велів їй берегти їх як зіницю ока й передати до прокуратури, якщо з ним щось станеться. Через місяць після цієї розмови понівечене тіло Олексія знайшли на залізничних коліях.
Матері слідчий із бігаючими очима сухо повідомив, що це був нещасний випадок. Справу закрили за кілька днів…
