Фермер купив старого пса з жалю, але те, що собака знайшов у лісі, приголомшило поліцію…

Попереду йшли співробітники Росгвардії в шоломах і бронежилетах. За ними — Савчук, Тарас і я. До зовнішнього кільця нас довели старою гаттю, потім наказали лишитися за броньованою машиною. Будинок оточили безшумно. Світло у вікні згасло, коли до ґанку лишалося метрів тридцять. Операцію записували нагрудні камери, а переговори велися захищеним каналом. Савчук заздалегідь перекрив дороги, попередив прикордонників і викликав лікарів. Ніхто з нас не мав ставати суддею чи катом. Ми прийшли лише показати шлях, а все інше мусили зробити люди, чия форма цього разу означала закон, а не прикриття.

— Олегу Вікторовичу Яременко! — пролунав посилений голос. — Будинок оточено. Покладіть зброю і виходьте з піднятими руками.

Відповіддю був постріл. Куля вдарила у фару броньовика, обсипавши дорогу склом. Бійці розосередилися, частина групи пішла до заднього фасаду.

Тарас схопив Савчука за рукав.

— Під будинком хід. Вихід не біля сараю, як на старій схемі, а нижче, біля сухої канави. Яременко пересунув його, коли будував гараж.

Савчук передав повідомлення рацією. Двоє співробітників побігли до канави. Ми з Тарасом лишилися за бетонним кільцем старого колодязя, як і було наказано.

З будинку долинув дзвін розбитого скла, потім запахло димом. Яременко намагався спалити документи. За хвилину всередині грюкнули двері, і все стихло.

— Пішов у підпілля, — прошепотів Семенович.

Суха канава була нижче за нас. У темряві почувся скрегіт металу. Із землі піднявся замаскований люк, і назовні вибрався чоловік зі спортивною сумкою через плече. В одній руці він тримав пістолет, у другій — невеликий металевий кейс. Яременко не помітив бійців, які перекрили дальній кінець канави, зате побачив Тараса.

— Ти ж мертвий, — хрипко сказав він.

Від лощеного чоловіка з передвиборчих плакатів нічого не лишилося. Неголене обличчя сіпалося, дорога куртка була забруднена сажею. Він підняв пістолет і відступив до насипу.

— Покладіть зброю! — наказав Савчук. — Ви оточені.

Яременко ніби не чув. Він дивився тільки на Тараса.

— Мені сказали, в печері ніхто не вижив.

— Рой вижив достатньо довго, щоб урятувати Богдана, — відповів Семенович. — А я прийшов побачити, як у тебе відберуть усе, заради чого ти ламав чужі життя.

— Це була випадковість! — зірвався Яременко. — Соколов сам поліз під зброю. А хлопчиська я врятував. Я годував його. Не дав померти.

— Ти не дав йому жити, — сказав я. — Украв дитинство, батька, ім’я, денне світло. Замкнув дитину за залізом і назвав це порятунком.

Олег смикнув сумку з плеча й кинув перед собою. Застібка розійшлася, по землі розсипалися пачки грошей.

— Забирайте. Там вистачить усім. Дайте мені піти.

Ніхто не рушив. У світлі прожектора гроші виглядали брудним папером.

— На коліна. Пістолет на землю, — повторив Савчук.

Яременко різко повернув зброю до Тараса. Я встиг штовхнути Семеновича за бетонне кільце. Постріл пройшов над нами. Майже одночасно гримнула зброя росгвардійця. Куля перебила Яременкові передпліччя, пістолет упав у канаву. Бійці навалилися на нього, защіпнули наручники й притиснули поранену руку пов’язкою.

Я вибрався з-за укриття. Перед очима стояли Богдан за решіткою, Рой біля входу в печеру й мати на колінах біля лікарняного ліжка. Хотілося вдарити Яременка хоча б раз, щоб він відчув частку завданого болю.

Тарас перехопив мене за зап’ясток.

— Не треба, Степане. Він уже знешкоджений. Далі буде не розправа, а суд. Нехай почує вирок і щоночі пам’ятає, за що сидить.

Я опустив руку. Лють відступила, лишивши нудоту й порожнечу.

У тайнику під будинком знайшли гроші, золото, журнали виплат, фотографії незаконних полювань і документи, що пов’язували Яременка з Ткаченком та іншими чиновниками. Те, що злочинець збирався врятувати, стало доказом проти нього.

На сході світлішало. Тарас сів на сходинку броньовика й заплющив очі.

— Тепер я хочу тільки одного, Андрійовичу, — сказав він. — Виспатися без кошмарів…