Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі

— Не зараз, — прохрипів я, хапаючи його за нашийник. — Ми самі. Так ми тільки самі пропадемо.

Мені стало страшно. Не так, як буває страшно від свіжого сліду великого звіра. Це був інший страх — липкий, холодний, людський. Я раптом зрозумів, у що вліз.

Сім років тому всім дали папір із печаткою. Нещасний випадок. Крапка. Для батьків це стало вироком, але вони повірили. А що їм лишалося? Коли офіційні люди говорять упевнено, у горя вже не вистачає сил сперечатися.

А тепер виходило, що все було брехнею.

І якщо той, хто її поховав, дізнається про мене, старого Семенича з далекого обійстя, мене закопають поруч із цією курткою. І шукати не стануть.

Я засунув рюкзак під бушлат. Холодна мокра тканина притислася до грудей.

— Додому, — наказав я. — Пішли!

Буран упирався. Він гарчав у бік хащі, ніби бачив там когось, прихованого від моїх очей. Мені довелося навалитися всім тілом і майже тягти його геть.

Зворотна дорога здалася безкінечною. Кожен кущ здавався засідкою, кожен тріск — чужим кроком. Я спотикався об коріння, задихався, проклинав свої роки й хвору спину. Коли ми вибралися до узлісся, мене трясло так, ніби я пройшов не ліс, а війну.

Удома я насамперед засмикнув штори. Рюкзак сховав у підпіллі, під мішки з картоплею, прикрив старою мішковиною. Потім сів за стіл і налив собі міцного — не для пияцтва, а щоб серце не вискочило з грудей. Пекуча рідина пройшла горлом, але тепліше не стало.

Буран сидів біля дверей і не зводив із мене очей. При денному світлі я побачив у його погляді не смуток. Докір.

Ти злякався. А він там.

— Не дивися так! — гаркнув я й ударив кулаком по столу. — Що мені робити? Піти до місцевого поліцейського? Він перший мене висміє. Скаже, сам підкинув. Або гірше — кому треба, одразу доповість.

Я замовк.

Мені потрібна була людина, яка пам’ятала ту справу не з чуток. Людина, яка своїми ногами виходила тоді весь ліс, а не ставила підпис у кабінеті.

Ім’я спливло саме.

Степан Єгорович Кльонов.

Колись про нього говорили з повагою. Він керував пошуковим загоном, знав ліс краще за карти й людей бачив наскрізь. Сім років тому він голосніше за всіх вимагав не припиняти пошуків Іллі. Стверджував, що хлопчика не могли пропустити. Що слід веде не туди, куди всіх уперто женуть.

Потім його прибрали. Тихо, але жорстко. Відправили на пенсію за станом здоров’я, а насправді заткнули. Казали, він запив і живе сам у старому вагончику біля покинутої лісопилки.

Я глянув на годинник. День тільки перевалив за середину.

— Збирайся, Буран, — сказав я, дістаючи рюкзак із підпілля. — Поїдемо до того, хто, може, не назве нас божевільними.

Дорога до старої лісопилки була розбита вантажівками так, що мій пікап підстрибував по ямах і погрожував розсипатися. Буран сидів тихо, тільки вуха повертав на кожен звук. Навколо тяглися вирубки — сірі лисини серед лісу, з гнилими пнями й калюжами.

Вагончик Кльонова стояв біля річки, на самому краю пустки. Вигляд у нього був жалюгідний: облуплена фарба, бур’ян біля ґанку, купа порожніх пляшок збоку, з іржавої труби тягнувся тонкий дим.

Я заглушив мотор.

— Чекай тут, — сказав Буранові. — Якщо що — голос подаси.

Постукав я міцно. Двері відчинилися не відразу. Спершу всередині щось брязнуло, почувся кашель, шаркання. Потім на порозі з’явився господар.

Кльонов дуже здав. Я пам’ятав його підтягнутим, сухим, із прямою спиною й жорстким поглядом. Тепер переді мною стояв худий старий у розтягнутих штанях і старому светрі. Від нього тхнуло перегаром, тютюном і несвіжою білизною. Але очі лишилися ті самі — колючі, чіпкі.

— Чого треба? — буркнув він. — Залізо не здаю. Випивки нема.

— Я не по це, Єгоровичу. Я Ланін. Із далекого обійстя.

— Пам’ятаю. І що? У мене спина, пенсія й поганий характер. Провалюй.

Він почав зачиняти двері. Я підставив чобіт.

— Мова про Іллю Сорокіна.

Кльонов завмер. Пальці на дверях побіліли. Він повільно підвів на мене очі, і в них на мить спалахнуло щось страшне — біль, лють і надія, яку він сам собі заборонив.

— П’яний, чи що, Семеничу? — прохрипів він. — Хлопчик мертвий. Сім років уже.

— А якщо ні?

Я розгорнув пакет і дістав рюкзак.

Кльонов дивився на синю брудну тканину так, ніби перед ним лежав не предмет, а привид. Кадик у нього сіпнувся. Він простягнув руку, торкнувся блискавки, потім різко вихопив рюкзак, відступив усередину й махнув мені.

— Заходь. Швидко.

У вагончику пахло сирістю, тютюном і відчаєм. На столі лежала клейонка з пропаленими плямами, стояла банка солоних огірків і недопита пляшка. Кльонов кинув рюкзак під лампу й схилився над ним, як лікар над пораненим.

Він довго мовчав. Перебирав лямки, оглядав кишені, торкався вицвілого малюнка.

— Це його, — нарешті сказав він. Голос у нього здригнувся. — Мати описувала. Синій. Малюнок на кишені. Я пам’ятаю кожну річ зі списку. Де знайшов?

— Пес привів.

— Який ще пес?