Фермер купив старого пса з жалю, не підозрюючи, що той приведе його до дивної знахідки в лісі

— Купив учора на ринку старого кобеля. Його збиралися вбити. А вранці він утік у ліс і викопав це біля старого виворотня. Біля розпадка.

Кльонов повільно підвів голову.

— Покажи собаку.

Ми вийшли. Я відчинив дверцята пікапа. Буран лежав, поклавши морду на лапи. Але щойно дверцята рипнули, він миттю підвівся й подивився на Кльонова.

Старий пошуковик підійшов ближче, примружився. Потім тихо, по-особливому свиснув.

Буран випростався. Лапи поставив рівно, голову підняв, коротко гавкнув — чітко, ніби відповідав на команду.

Обличчя Кльонова змінилося. З нього ніби злетіла п’яна маска.

— Не може бути, — прошепотів він. — Грім?

Пес тихо заскавчав і лизнув простягнуту долоню.

Кльонов повернувся до мене. В очах у нього стояли сльози.

— Ти назвав його Бураном? Семеничу, це Грім. Найкращий пошуковий пес нашого загону. Він зник за три дні до закриття пошуків. Його провідник тоді сказав, ніби пес пішов за звіром і загинув у болоті. Ми його оплакали.

Він провів пальцями по старому шраму на вусі собаки.

— Ось. Бачиш? Слід від кабанячого ікла. Це він. Господи, це він.

Кльонов раптом розправив плечі. Переді мною більше не було спитого старого. Стояв колишній пошуковик — жорсткий, зібраний, з обличчям людини, якій повернули мету.

— Слухай уважно, — сказав він. — Якщо Грім живий, значить, він не зник сам. Його відвели. Або сховали. І якщо він вивів тебе до рюкзака, значить, пам’ятає слід. Там може бути хлопчик. Або те, що від нього лишилося.

— Ти думаєш…

— Я не думаю. Я знаю. Сім років тому мені не дали дійти до розпадка. Місцевий начальник поліції особисто пригрозив мені справою, якщо я туди сунуся. Сказали — небезпечна зона, обвали, ями. А я відчував: нас відводять.

Він метнувся у вагончик і за хвилину вийшов уже в старій камуфляжній куртці. Куртка була йому затісна, але сиділа на ньому так, ніби чекала свого часу. У руках він тримав пошарпану карту й мисливський ніж.

— Заводь машину, Семеничу. Повертаємося. Якщо хлопчика всі ці роки хтось ховав, цей хтось живими нас не відпустить.

Назад ми їхали мовчки. Небо потемніло, пішов дрібний холодний дощ. Буран сидів між нами, поклавши голову на коліна Кльонову, а той гладив його жорстку шерсть і дивився перед собою невидющим поглядом.

Я відчував, як навколо густішає не тільки вечір. Ми їхали не просто в ліс. Ми їхали в минуле, яке надто довго вдавало, що померло.

— Єгоровичу, — спитав я, не відриваючись від брудної дороги, — хто тоді був на пошуках? Крім рятувальників і поліції.

— Багато хто, — похмуро відповів він. — Але була одна компанія. Називали себе лісовими добровольцями. Мутні хлопці. Старшим у них був Кирило Долгов. Слизький тип. Ніби допомагав, а сам увесь час відводив групи вбік. Тепер у місцеві збори лізе. Лісовий бізнес, охорона, зв’язки.

— Долгов? Це в нього база за розпадком?

— У нього. І якщо Грім поведе нас туди, дробом для птиці не обійдемося.

До мого дому ми під’їхали вже в сутінках. Ліс стояв чорною стіною. Буран раптом загарчав, дивлячись у вікно.

— Тихо, — прошепотів Кльонов.

На повороті до мого обійстя стояв темний позашляховик без вогнів. Просто стояв, ніби стежив порожніми очима фар. Коли ми порівнялися, двигун ожив, і машина повільно покотилася в темряву, так і не ввімкнувши світла.

— Помітили нас, — сказав Кльонов. — Назад дороги нема, Семеничу. Діставай зброю. Ніч буде важка.

Сон не прийшов. Ми завісили вікна ковдрами, щоб зовні не було видно світла, і сиділи на кухні над картою. Лампа кіптила, піч гуділа, чай у кухлях чорнів, як дьоготь.

Кльонов постарів за вечір іще дужче. Те збудження, яке тримало його біля вагончика, відходило, лишаючи похмілля, слабкість і втому. Але погляд його лишався ясним. Пальцем із жовтим від тютюну нігтем він водив по карті.

— Ось розпадок. Офіційно — небезпечна природна зона. Обвали, провали, болотяний газ. На папері красиво. А на ділі там тепер приватна територія. Шлагбауми, охорона, камери. Ліс узято в довгострокову оренду. У Долгова раніше там була мисливська хатина. Тепер, кажуть, цілий закритий комплекс.

Я підкинув у піч поліно. Вогонь зашумів, пожираючи сухе дерево. Цей домашній звук чомусь тільки посилював страх. Учора моє життя було простим: кури, город, піч, рідкісні поїздки по покупки. А тепер ми, два старі — один списаний, другий нікому не потрібний, — збиралися лізти в пащу до звіра, небезпечнішого за будь-якого лісового хижака.

— Ти певен, що він туди поведе? — спитав я.

Буран, почувши своє нове ім’я чи старе, на яке тепер теж озивався, підвів голову. Він лежав біля дверей, ніби ніс варту.

— Грім не помилявся, — сказав Кльонов. — Знаєш, де тоді зупинилися собаки? Біля струмка перед розпадком. Крутилися, чхали, збивалися. Ніби землю чимось посипали. Долгов тоді горлав голосніше за всіх: «Там небезпечно, людей не поведу». Поліцейські його підтримали. А я… я дав слабину. Чи то повірив, чи то злякався за хлопців.

Він стиснув кулак.

— Сім років я це в собі топив. І не втопив. Якщо хлопчик там — живий чи мертвий, — я мушу дізнатися.

Ми почали збиратися. Я зняв із горища старий брезентовий рюкзак, що пахнув пилом, грибами й давніми походами. Складали мовчки: сірники в пакеті, сіль, ніж, мотузку, ліхтар, батарейки. Я загорнув хліб, сало, варену картоплю.

— Зброю бери, — сказав Кльонов. — І патрони серйозніші.

Я дістав із сейфа важкі патрони.

— Думаєш, стріляти доведеться?