Фермер помітив, що свиня щодня риє одне й те саме місце, і вирішив перевірити, що там приховано

Павло гукнув пса, але той не ворухнувся. Його жовті очі й далі були прикуті до кутка, де ритмічно рухалася важка голова Грома. У березах пройшов вітер, листя зашепотіло, і по спині господаря пробіг холодок. Кабан рив землю не кваплячись, однак із певністю того, хто точно знає, куди й навіщо рухається.

Увечері Павло довго сидів на ґанку з кухлем чаю. За полями згасало сонце, постать Грома поступово розчинялася в сутінках, але стукіт копит і шурхіт грудок не вщухали. Саме тоді пам’ять повернула йому зимовий день, коли стара корова нізащо не хотіла заходити до сараю. Оксана погладила тварину між рогами й тихо сказала, що звірі іноді чують те, що приховане під землею.

Тоді Павло лише розсміявся. Тепер йому було не до сміху. Він раптом виразно відчув: Грім не бавиться і не шукає їжу — він намагається до чогось дістатися. Від цієї думки знайоме подвір’я змінилося, а земля під ногами здалася важкою кришкою, що приховує щось давно забуте.

Уночі сон не йшов. Дім, зведений дідом Мироном ще наприкінці двадцятих років минулого століття, пережив суворі зими, тяжкі часи й довгі роки занепаду, але ніколи раніше Павло не відчував у його стінах такої тривоги. Вітер торкався обшивки й змушував тремтіти шибки. Потім крізь звичні нічні звуки проступив інший — тихий, мірний шурхіт.

Павло розплющив очі й завмер. За шурхотом пролунали пирхання, скрегіт і важкий удар копит. Він натягнув чоботи, підійшов до вікна й побачив залите місячним світлом подвір’я. Поміж довгими тінями сараю та білими стовбурами беріз рухалася чорна туша Грома.

Кабан працював і вночі. Кожен удар його рила в тиші лунав так виразно, що Павлові мимоволі уявилася людина, яка копає могилу. Він сердито відігнав безглузде порівняння, однак до ліжка більше не повернувся. До світанку чоловік просидів на кухні, слухаючи, як за стінами будинку земля й далі шарудить і осипається.

З першими блідими променями він вийшов на подвір’я. На траві блищала роса, повітря було сире й холодне. Сивко чекав біля ґанку й одразу напружився, коли господар попрямував до свинарника. Павло заспокійливо поплескав себе по нозі, але пес дійшов лише до паркану й завмер, ніби його стримувала невидима стіна.

Грім стояв у широкому заглибленні: його ноги й нижня частина тулуба ховалися за пологим краєм. Навколо темніли купи вологої землі, Рябка перелякано похрюкувала здалеку, а корм залишався майже недоторканим. Дочекавшись, поки кабан вибереться й відійде, Павло спустився вниз і втиснув лезо лопати в дно. Воно ввійшло в землю напрочуд легко.

На решті території лежала важка щільна глина, характер якої Павло вивчив за все життя. Тут же ґрунт розсипався під пальцями, ніби його вже колись розпушували, а потім знову повернули на місце. Він провів долонею по стінці заглиблення й насупився. Неприємна підозра щойно зародилася, але вже не хотіла зникати.

Після нічної роботи Грім рухався повільніше, однак, як і раніше, не бажав зупинятися. На його рилі темніла багнюка, шкіра була подряпана, але тварина знову опустила голову. Павло вибрався нагору й помітив, як на дальньому краї поля зупинилися всі троє коней. Вони стояли нерухомо, повернувшись до свинарника, і наче стежили за тим, що відбувається.

— Що це з вами всіма? — видихнув він.

За спиною глухо озвався Сивко. Павлові набридло поступатися незрозумілому страхові. Із сараю він приніс важкі соснові дошки, що лишилися після ремонту, вбив довкола заглиблення товсті кілки й накрив його щільним настилом. Грім дивився, не заважаючи, і в його незворушному погляді читалася дивна певність: дерев’яна перепона нічого не вирішить… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇