Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

Тиша в слухавці стала довгою.

— Я розумію, в яке становище вас ставлю, — вів далі професор. — Ви працюєте в нього. Це ваша кар’єра, ваше місце, ваша дистанція з керівництвом. Я не прошу бути посередником. Не прошу передавати слова. Я просто кажу вам правду, бо ви єдина людина, яка знає нас обох.

— Він не знає, що ви хворіли?

— Ні.

— Ви не розмовляли?

— Двадцять два роки. Востаннє йому було двадцять.

Голос професора залишався рівним, але в самій цій рівності щось надломилося.

— Це була моя провина, Олесю. Повністю. Я був жорстким батьком. Таким самим, яким був керівником для студентів. Тільки студенти самі обирали мене. Син — ні.

Олеся дивилася в стіну навпроти.

— Що між вами сталося? Якщо ви хочете сказати.

— Після школи він хотів піти на службу. Я був проти. Категорично, грубо, без спроби почути. Сказав, що це вибір людей без амбіцій. Він пішов. Відслужив. Повернувся, сам вступив на економічний факультет, без моєї допомоги. Одного разу прийшов поговорити. І я знову сказав те, чого не мав казати.

— Що саме?

Професор помовчав.

— Що він чогось досягне лише тоді, коли перестане впиратися заради самого впирання.

Він зробив вдих, який Олеся почула в слухавці.

— Він досяг. Усупереч мені. Або завдяки мені — досі не знаю. Але це не важливо.

Олеся не перебивала.

— Я не прошу вас нічого робити, — повторив він. — Просто тепер ви знаєте. Ви поруч із ним щодня. Я не знаю, яким він став.

— Жорстким, — сказала Олеся. — Вимогливим. Холодним. Але не жорстоким. Погану роботу він не пробачає, але без причини не принижує.

— Схоже на мене, — тихо сказав професор.

— Так. Дуже.

Знову пауза.

— Олесю, я попрошу про одне. Не влаштовувати зустріч, не передавати мої слова. Просто якщо колись буде момент, коли ви відчуєте, що можна сказати правду, скажіть. Не заради мене. Заради нього. Він живе з цим двадцять два роки. Я знаю, навіть якщо він сам собі не зізнається.

— Ви хочете, щоб я сказала йому про операцію?

— Я хочу, щоб ви сказали те, що вважатимете за потрібне. Ви вмієте говорити правду. Я спостерігав це три роки. Це рідкісна якість.

Олеся довго мовчала.

— Я не обіцяю, що це буде скоро. І не обіцяю, що він почує.

— Я не прошу обіцянок. Я просто розповів.

— Добре.

— А ви там як насправді? — спитав він уже інакше. — Не про посаду й звіти.

— Тримаюся. Там непросто. Але цікаво.

— Впораєтеся. Ви завжди справлялися з тим, що інші вважали нездійсненним.

Він витримав паузу.

— Це був комплімент, якщо ви не зрозуміли.

— Зрозуміла. Дякую, Григорію Андрійовичу. І за комплімент, і за правду.

— Бережіть себе.

— І ви теж.

Вона поклала телефон на стіл і довго не рухалася. За роки навчання вона бачила професора різким, вимогливим, іноді несправедливо жорстким. Але ніколи — таким. Людиною, яка говорить про провину без виправдань, не просить прощення й не вимагає відповіді. Просто говорить, бо мовчання стало важчим за слова.

Вона думала про Тараса Савчука. Про те, як він відходить до вікна, коли йому треба ухвалити рішення. Про те, як вимовляє її прізвище в останню секунду, завжди в ту мить, коли вона вже майже вийшла. Про першу зустріч, про фразу: «Я взяв вас усупереч цьому рядку».

Вона це запам’ятала. Тепер до цього додалося інше знання: вони схожі. Жорсткість одного колись виростила жорсткість другого. Двадцять два роки мовчання не зникли з їхнього життя, не стали минулим. Вони просто перетворилися на те, що кожен носив із собою і називав по-різному.

Залишалося одне питання: коли говорити. І як. Тієї неділі відповіді в Олесі не було. Але вона знала, що момент прийде. І що, коли він прийде, вона не має права зробити вигляд, ніби не помітила його…