Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

У неділю ввечері Олеся зателефонувала Григорію Андрійовичу рівно о восьмій. Він узяв слухавку після другого гудка. Отже, чекав.

— Олесю.

Голос був майже колишній: спокійний, трохи хриплуватий, зі звичною сухістю. Тільки за цією сухістю тепер чулося щось інше, ледь вловиме.

— Рада вас чути, Григорію Андрійовичу.

— І я радий. Як ви?

— Працюю.

— Це я зрозумів. Як холдинг?

Вона розповіла коротко, не заходячи туди, де починалися чужі рішення й внутрішні конфлікти. Згадала кілька звітів, якими була задоволена, закордонний портфель, дострокове зарахування до штату.

— Старший аналітик другого рівня, — повторив професор. — Швидко.

— Я знаю.

— Савчук оцінив роботу. Або вирішив утримати, поки не переманили.

Олеся мимоволі всміхнулася. Він завжди говорив прямо.

— Думаю, перше. Хоча друге теж можливе.

— Розумна оцінка.

Він помовчав. Пауза була коротка, але Олеся відчула, що розмова змінилася.

— Я телефоную не лише для того, щоб спитати про роботу.

— Я здогадалася.

— Ви часто здогадувалися раніше, ніж треба.

У його голосі не було колишньої жорсткості. Не слабкість — ні. Радше втома, до якої не мали стосунку ні лекції, ні кафедра, ні студенти.

— Мені треба вам дещо сказати. Я довго вирішував, чи варто. Але, думаю, мушу.

— Слухаю.

— Я хворий, Олесю. Діагноз поставили три місяці тому. Серце. Не катастрофа, але серйозно. На початку місяця зробили операцію. Пройшла вдало. Зараз відновлююся.

Олеся сиділа нерухомо, дивлячись перед собою. У перші секунди вона навіть не знайшла відповідної реакції: тривога прийшла не відразу, бо сказане професором було надто простим і тому страшним. Він не прикрашав діагноз словами, не пом’якшував його інтонацією, не просив співчуття. Просто поклав факт між ними, як колись клав на стіл її роботу, списану помітками.

— Чому ви мовчали?

— Ви починали нову роботу. Не хотів відволікати.

— Це не відволікти, Григорію Андрійовичу. Це важливо.

— Знаю. Тому й кажу тепер. Найгірше позаду. Але є справа, яку я хотів би встигнути зробити, поки є сили.

Олеся мовчала. Вона вже розуміла, куди йде розмова, але не хотіла випередити його ні запитанням, ні здогадом. У таких речах не можна підказувати людині її власний біль: вона має назвати його сама.

— Я хочу побачити Тараса…