Гендиректор усміхнувся з дівчини без досвіду, аж поки останній рядок резюме не змусив його замовкнути

Момент з’явився за десять днів. Не тому, що Олеся його обрала. Він виник сам, як зазвичай виникають розмови, від яких не можна ухилитися: не в хвилину готовності, а тоді, коли далі мовчати вже неможливо.

У середу вранці Раїса зателефонувала на внутрішній номер і сказала:

— Тарас Григорович просить зайти.

Без листа, без теми, без попереднього контексту. Коли Олеся увійшла, Савчук стояв біля столу. Не біля вікна — це одразу здалося незвичним. На столі лежала розкрита тека. Вона встигла помітити, що документи не схожі на робочі. Савчук закрив теку раніше, ніж вона підійшла.

— Сідайте.

Вона сіла. Він залишився стояти, і це теж порушувало звичний порядок.

— Гнатюк подав офіційне заперечення проти вашого зарахування до штату. Через юридичну службу. Формальна підстава — відсутність профільного досвіду на момент найму.

— Це правда, — сказала Олеся. — Досвіду не було.

— Я знаю. Заперечення з технічного боку коректне. Я його відхилю. Але хочу, щоб ви розуміли: це коштуватиме мені певного політичного ресурсу всередині ради. Я йду на це свідомо. Мені потрібно, щоб ви теж розуміли, куди йдете.

— Розумію.

— Він не зупиниться. Почне шукати помилки у ваших звітах. Якщо знайде, використає.

— Нехай шукає. Помилок, які він зможе використати, там немає.

Савчук подивився на неї з виразом, який вона вже навчилася розрізняти. Не похвала. Але повага, позбавлена теплоти.

— Добре. Ідіть.

Олеся не підвелася. Він помітив.

— Щось іще?

Вона дивилася на нього кілька секунд, ніби приміряючи вагу слів.

— Я казала, що скажу вам дещо, коли буде правильний момент.

Савчук став нерухомим. Не напружився, не відступив, не відвернувся. Просто ніби зафіксував себе в одній точці, щоб ніщо в обличчі не видало реакції раніше часу.

— Кажіть.

Олеся склала долоні на колінах.

— Григорій Андрійович хворів. Три місяці тому йому поставили діагноз. Серце. На початку цього місяця була операція. Зараз він відновлюється. Небезпеки, наскільки я зрозуміла, вже немає. Він сказав мені в неділю.

Савчук не ворухнувся.

— Він попросив вас повідомити мені?

Голос був рівний. Надто рівний.

— Ні. Він спеціально сказав, що не просить бути посередником. Просто розповів, бо я знаю вас обох. Рішення сказати вам чи ні було моїм.

— Навіщо?

— Бо це правда, яку ви маєте право знати.

Вона дивилася прямо.

— Не тому, що він попросив. Не тому, що я хочу щось влаштувати між вами. Просто ви маєте знати, що він хворів. І що операція пройшла добре. Це все.

Савчук повільно відійшов до вікна. Став спиною, як завжди, коли словам потрібен був простір.

Олеся чекала. Не квапила, не додавала зайвого. Вона передала правду, і тепер вона належала вже не їй. Їй хотілося, щоб він хоча б обернувся, щоб на обличчі з’явилося щось зрозуміле — злість, біль, недовіра. Але він стояв нерухомо, і саме ця нерухомість говорила більше за будь-який спалах.

— Як він? — спитав Савчук.

Тихо. Не голосом директора.

— Працює. Веде новий потік. Каже, що слабший, ніж ваш був.

— Мій?

— Він мав на увазі потік, у якому вчилися ми. Ви в нього не вчилися.

Вона помовчала.

— Хоча, можливо, це не зовсім так…