Головний лікар не бачив у ній нічого особливого, але невдовзі зрозумів, як сильно помилявся

Я дивилася на зачинені двері й розуміла: найімовірніше, вона має рацію. Не тому, що Валерій Павлович здатен на вдячність. Просто скандал йому був не потрібен.

Тоді я ще не знала, що мовчати довго не вийде.

На третій день пацієнт остаточно прийшов до тями.

Про це мені сказав Андрій Ілліч. Зайшов в обід, зупинився біля дверного одвірка й незграбно промовив:

— Він питає, хто його оперував.

— І що ви сказали?

— Поки нічого.

Він помовчав, ніби збирався з думками.

— Олено Андріївно, він не місцевий. Документів не було, але в кишені знайшли телефон. Розбитий, дорогий. Зарядили. Там багато пропущених дзвінків. Подзвонили за одним номером, пояснили ситуацію. По нього їдуть.

— Хто?

— Не знаю. Сказали: «Ми виїжджаємо». І спитали, хто лікуючий лікар.

Я подивилася на нього.

— Скажіть: Андрій Ілліч Гордієв, хірург.

— Олено Андріївно…

— Ви асистували. Ви ведете його після операції. Ви відповідаєте за стан. Це правда. Цього досить.

Він опустив очі.

— Не певен, що зможу так.

— Зможете. Просто не кажіть зайвого.

Але зайве все одно прийшло саме.

Вони приїхали наступного дня.

Я була в процедурному й ставила крапельницю Семену Петровичу Бєлову — нашому постійному пацієнтові, людині з гіпертонією, добрим животом, вічними яблуками в пакеті й дружиною, яка забороняла йому солоне.

— Вона мені каже: «Семене, годі огірки тріскати», — скаржився він, поки я регулювала крапельницю. — А я їй: «Раїсо, я все життя солоне їв». А вона: «Ото й видно».

— Вона має рацію, — сказала я.

— Зрадниця, — зітхнув він. — Усі ви заодно.

— Лежіть тихо.

Він слухняно замовк хвилин на десять секунд.

— А правда, що ти того чоловіка з того світу витягла?

Я не відповіла.

— Нюра каже, Гордієв стояв білий-білий, а ти прийшла й усе зробила.

— Нюра багато говорить.

— Значить, правда.

— Семене Петровичу, не рухайтеся.

Він повернув голову й уже без жартів сказав:

— Хороша ти, Олено Андріївно. Не знаю, що тебе до нас принесло, але добре, що принесло.

У цю мить у коридорі стало шумно.

Спочатку незнайомі голоси. Потім Єгор, який швидко й нервово щось пояснював. Потім кроки — впевнені, стримані, не лікарняні.

Я поправила систему.

— Десять хвилин лежимо спокійно.

Вийшла.

У коридорі стояли троє чоловіків.

Двоє — кремезні, у темних строгих костюмах. У їхній нерухомості була готовність до руху. Третій — старший, у світлому піджаку, зі шкіряною текою. Невисокий, акуратний, зі світлими уважними очима. Поруч переминався Єгор, виглядаючи так, ніби мріє стати частиною стіни.

— Гордієв? — спитав чоловік у світлому піджаку, дивлячись на мене.

— Ні. Він у хірургії. Я процедурна медсестра.

— Нам потрібен лікуючий лікар пацієнта, який надійшов після аварії. Політравма, порожнинна операція.

— Тоді до Гордієва.

— Дякую.

Вони пішли далі.

Я дивилася їм услід і розуміла: це не родичі у звичному сенсі. Родичі приїжджають розгубленими, з пакетами, з червоними очима, з питаннями «він житиме?». Ці приїхали не плакати. Ці приїхали розбиратися.

Увечері Андрій Ілліч розповів, що розмова тривала майже годину. Чоловік у світлому піджаку виявився особистим лікарем пацієнта — Павлом Романовичем Сафоновим, хірургом із великим досвідом. Двоє інших — охорона.

— Він питав усе, — говорив Андрій Ілліч. — Стан при надходженні, травми, перебіг операції, прогноз. Дуже спокійно, але так, що збрехати неможливо.

— І?

— Спитав, чи я оперував.

Він замовк.

— Я сказав, що асистував.

— А потім?

— Потім він спитав, хто стояв біля столу. І я… — Андрій Ілліч подивився на мене винувато. — Я не зміг збрехати. Він ніби вже знав. Просто перевіряв, чи скажу правду.

Я заплющила очі на секунду.

— Що ви сказали?

— Що оперували ви. Олена Андріївна Крилова. Процедурна медсестра.

— Його реакція?

— Записав. Потім спитав, чи маєте ви хірургічну освіту. Я сказав, що не знаю. Це правда. Я ж не знаю.

— Ви зробили правильно, Андрію Іллічу.

Він важко видихнув.

— Я мушу вам сказати. Там, у приймальному… я злякався. Я приблизно розумів, що треба робити, але не зміг зрушити з місця. А ви прийшли й зробили. Це не везіння було. І не випадковість. Це була майстерність. Я бачив.

Я подивилася на нього: молодий хірург із чесними очима й твердими руками. Йому ще працювати й працювати.

— Дякую, — сказала я. — За правду теж….